"Звісно, якщо він одержить премію - хоча поет одержав її минулого року, це буде відзнака української культури, але якої культури?! - запитує автор. - У порівнянні з фактом «нагородження/ не нагородження», куди більш показовим буде факт самого номінування Б. Олійника на дану премію. Це свідчить, що наші академічні структури досі несуть в собі потужний заряд радянської ідентичности, настільки вкоріненої в свідомість, що вже сприймається як питомо «своя».

Тож не до Василя Шкляра і не до його героя мусить висувати претензії Олександр Фельдман, а до зовсім інших персонажів - як історичних, так і сучасних. У тому числі й до себе, рідного, оскільки шанобливе ставлення до української мови і культури, їхнє знання за ним не помічені. Останній приклад з цього ряду - це кваліфікація Шевченківського комітету, до якого, попри всі реорганізації, входить чимало знакових діячів української культури, як "бюрократичної організації"...

Нам на кожному кроці нав'язують інформацію. Змушують нас думати, що будь-які державні розборки мають нас переймати настільки, що ми маємо на це все дивитися, як на серіал «Просто Марія» - плакати, співчувати. Не жити своїм життям, а жити життям нав'язаним. А те, що у пані Ліни ледь не половина речень у романі - це назви новин у стрічці новин - уже говорить про те, що таке, не-своє життя, для неї, тобто для головного героя, уже стало перманентним станом. Перманентним нав'язливим станом...

Це видання навряд чи можна поставити в один ряд із повнокровним виданням Бернза 1959 року (тоді в СРСР відзначали 200-річчя з дня народження поета). Проте й пропонована книжка доволі цікава, зокрема і в плані художнього оформлення. Також до кожного вірша подано невеличкий опис, що допомагає зрозуміти історичний контекст, у якому було написано вірш, специфіку посвяти...

Дуже часто буває так, що можна прожити десять років у подружжі і ні разу щиро на ці теми не порозмовляти. Багато людей виховані у такій культурі, де їх не навчили відверто розмовляти на ці теми. Але те, що вони не розмовляли про це, не означає, що у цій сфері не ранять одне одного. Якщо не прийде момент порозмовляти відверто про те, що відбувається, то непорозуміння нашаровуються, і можуть через кілька років спільного життя вибухнути, чи, наприклад, жінки стають холодними, постійно не мають часу на інтимні стосунки, або чоловіки починають мати щораз більше претензій, стають вульґарними.

...Зараз, тим більше літераторам, потрібно об'єднуватися, щоб захищати свої ідеали й права, - вважає Євген Євтушенко. - Вони повинні стояти вище всіляких політичних поглядів, вони повинні контролювати політику, а не залазити в неї. Нехай пишуть більше! На жаль, зараз література слабкіша, ніж була раніше. Багато комерції...

Все своє немаленьке життя я думав про свою країну - і мріятиму далі, помру і буду мріяти. Але, як у художника, ця мрія пов'язана в мене зі світовим мистецтвом. Адже я ілюстрував не лише українських письменників. Працював і над творами Шекспіра, Ґете, Шиллера, Толстого. Тато любив казати: «Аби бути справжнім українцем, спочатку треба стати справжнім європейцем». Бо українськість - це усвідомлення. Ведуть за собою українці не етнічні, а свідомі...

У нас тривалий час уважалося, що є теперішній, майбутній і минулий час: „я ходжу", „я ходитиму (буду ходити)", „я ходив". Але незаслужено відвели в пасивний запас ще одну форму - давноминулий час. А його якраз треба активізувати, бо він не вийшов з ужитку, зберігається і в розмовному мовленні, і в творах багатьох класиків української літератури. Це дія в минулому, яка відбулася перед іншою дією в минулому часі. І вона відтворюється за допомогою допоміжного дієслова „був", „була", „було".

Ліричний герой виступає представником загальної маси людей і є так само беззахисний перед власною байдужістю. Його мрійливість і слабкість виражається у постійному переоцінюванні власних сил і можливостей: він уявляє рятівну жінку (прагне порятунку від сторонніх людей), уявляє, що легко здолає внутрішній холод, а потім обирає життя з „принадами", оскільки йому „не вистачило чеснот аби вмерти".