 Чимраз частіше чути нарікання, що поети пишуть про поетів, малярі про малярів. Навіть Яків Гніздовський виступив на сторінках "Сучасности" з такими проблемами. Мені дуже тяжко розуміти такі нарікання, які в деяких людей позначені жалем, у деяких навіть злобою. Бож це не злочин, коли двоє людей зустрічаються, щоб обмінятися думками, бо це може помогти в шуканні людяности; не є злочином, коли поети чи малярі зустрічаються на сторінках журнала і говорять про важливі (хоч би тільки для них) речі. Такі розмови (прихильні чи критичні) можуть привести до духового зближення і взаємного розуміння, можуть привести до переоцінки та нових доріг, можуть ні до чого не привести, і люди залишаться чужими, як були перед тим. Ніяких втрат, нічого неґативного, особливо в аспекті творчого процесу, такі розмови поетів і малярів не чинять. Навпаки, реакція поета чи маляра на творчість колеґи - це все таки реакція людини (поет теж буває людиною) на творчий акт. Така реакція часом буває інша, часом своєрідна і часом навіть цінна. На всякий випадок я не готовий в ім'я принципових поз відмовлятися від таких великих досягнень, як критика Павнда, Еліота, Хіменеса, Зерова чи навіть Маланюка. Згадую про ці речі не на виправдання за цю статтю, а щоб запросити до майбутніх розмов; і згадую також тому, що вони прекрасно надаються до заголовка статті: "Навіщо про те згадую ?". Це в дійсності назва першої збірки молодого поета (народжений 1950 року) Романа Бабовала: появилася у Лювені 1969 року (136 сторінок) накладом автора, до обговорення якої таким "еліптичним" шляхом хочу дійти, зазначивши при тому, що вже час виписати нас, "старійшин", з молодих поетів. З поезією Бабовала я ознайомлений давно: два роки !.. Але прочитавши і переживши її сукупно, побачив багато граней, які не були такі наглядні при читанні окремих віршів, побачив можливості, які, спроєктовані в майбутнє, обіцяють багато, обіцяють поета. Перша збірка Бабовала прийшла до нас з усіма молодими і чудесними ознаками молодости (позитивними і неґативними), прийшла, що найцінніше, з повнокровним бажанням бути присутнім, бути присутнім творчо, бути в літературі. Я хочу зупинитися головне на неґативних ознаках збірки, маючи на увазі вищезгадувані "переоцінку та нові шляхи". Перше і найвідчутніше враження від цієї збірки - це враження дисонансности між окремими елементами вірша чи навіть між окремими віршами одного розділу книжки. Тут слід зазначити, що подібне враження викликає зустріч з кожним новим поетом, з кожним новим творчим світом, який частинно являє собою антитезу до твого власного світу, бо така природа творчости, - тож частину моїх уваг, може, треба буде приписати цій суб'єктивній конфронтації двох творчих світів. Я запримітив три роди негармонійного співжиття поетичних елементів у віршах Бабовала.
1. Сусідство добрих і повноцінних поетичних засобів (чи то образів, чи ритмічних одиниць), які кожне окремо вартісні, але контрастують "характером" чи своєю "природою". Щоб наглядніше висвітлити проблему, наведу приклад: "задиханий росою ранок кудлато з квітів вилетів" - цікавий сам собою образ, як і "бранок, закутий в вузькість ланцюгів", але сусідство "задиханости росою" і "вузькости ланцюгів" поетично не автентичне і звучить фальшиво.
2. Наявність добрих поетичних рядків побіч із слабими, що трапляється досить часто і є чи не найсерйознішою проблемою Бабовала. Наприклад, дуже добрий рядок "і руки темноти давили денний крик" сусідує з невибагливим "з тяжкої сірости, що місто оповила", або ще наглядніше - вдалий і глибокий образ "покоління на старій постелі" побіч таки сірого "чом - питає - вольности нема".
3. Добра поезія поруч непоезії, публіцистики чи навіть шабльону: наприклад, "наділа ніч вогкий поплямлений халат" і зараз же "мов Пікассо малює впевнено свій архитвір" - все в цьому останньому рядку шабльон, і Пікассо, і "впевнено", і таки вже непрощенне "архитвір". Ось інший приклад: "очі, напоєні застояним болотом днів", і кілька рядків нижче цього доброго образу йде - "і знову віковічна проблематика твоя", що є публіцистикою; чи "згорнули звідусіль пухнате пір'я тіней" контрастує з "і ми собі створили злочин (здається, архитвір це наш)".
Подібні проблеми, але в далеко меншій мірі, бачимо також у структурі віршів. Постараюся унагляднити недостачу структуральної виструнчености чи структурального пляну, розглядаючи вірш "Коли". Щоб не забирати багато місця, спрощу методу аналізи, вживаючи тільки ключові слова окремих частин вірша, які будуть давати загальне уявлення про настрій та метафорику обговорюваної частини. Початок вірша можуть характеризувати такі образні вислови, як "томлива нудьга", "вечірня мокрота", "хандра" та "знемога тяжка"; другу частину вірша визначають такі образи, як "вечір тужливий", "нектарі п'янливої ночі" - по чому слідує зараз же "отрута зневіри", щоб знову виринули такі елементи, як "парость блукань" і "заросла уява"; в третій частині вірша знов домінують "невдячність понуро німа", "підла облудність", "заздрість гризе серце", які перегукуються з настроєм першої частини; в наступному рядку якось неприродно з'являється "перина пухнатої хмари", "колиска дитячих днів", "віжки вітрів" та "кучер шовковий". Відразу зазначу, що всі ці елементи не відірвані один від одного (таке враження викликає моя спрощена аналіза), вони мають далеку, не завжди переконливу, пов'язаність. Але композиційна пов'язаність мусить бути далеко рішучішою, більше здефінійованою і чітко зарисованою.
У ранніх поезіях Бабовала помітний двобій між минулим (тобто встановленими нормами поетики) та власним поетичним темпераментом. Взяти б хоча вірш "Країна поетів", в якому свідоме намагання вкладатися у правильну ритміку та А-В-А-В схему римування, ввесь час напинає, а то й розриває природний розмах та емоційне напруження поета. З ходом часу поет увільняється з цього дуального стану, стрясає з себе багато поетичних "кохань" і захоплень, стає собою, - і його поезія тоді звучить повноцінно, автентично і високо.
По дорозі до обговорення цих позитивних досягнень Бабовала варто було б зупинитися на хвилину над проблемою впливів, яка завжди цікава й інтриґуюча, і завжди ховзька... Не варто зупинятися на дуже ранніх, короткотривалих і, на мою думку, випадкових зустрічах і перегукуваннях з поетами. Але цікавими свідками взаємин у дещо пізніших поезіях можуть послужити такі мотиви: "Баляда про смерть сонця (феєричне)", "бас Ведмедиці", "віжки вітрів", "сосна тягла за поли синій вечір долонями зеленими", "котилися вельосипедами громи" і т. д. Все це гості з світу "шестидесятників". І все це нормальне, бо поет - це багатогранний кришталь, в який з усіх сторін входить проміння, - деякі промені відбиваються назад, деякі відбиваються заломано, деякі родять цілу гаму нового проміння. Все це являє частину біографії становлення кожного поета. І ці незначні взаємовідносини з поезією "шестидесятників" варті уваги тільки тому, щоб показати ту нову гаму проміння, яку вони збуджували; а гама ця дуже широка, ориґінальна і радикально відмінна: ось що супроводить ці взаємини - "парость блукань зеленіє у віршах", "я завісив на твоє вікно своє чекання", "в попелястих проваллях пейзажу гойдалася ніч на ліянах дощів", "громи тягнули, як канати, жили гураґанів", "ми не могли повірити, що смерть бур'яном росте на полі, ми не могли повірити своїм очам, глибоким, як життя". Це вже щось зовсім інше від Ведмедиць, віжок вітрів, сонць на вельосипеді і т. д. Зовсім інше і, на мою думку, глибше і суттєвіше.
Бабовал пустив свою першу збірку між люди трохи незвично, - він помістив усе, що протягом двох років (1967-1968) написав. Як усвідомлювати, що це початківська збірка (а автор цього свідомий, бо говорить про це в передмові), такий підхід має свій глузд, бо читач тоді наглядніше бачить процес "родження" поета, бачить всі провали і хід вперед. Але так можна видати тільки одну збірку в житті, наступні треба добирати і компонувати з такою ж увагою, як компонується окремий вірш. А хід вперед у Бабовала був, і то дуже значущий. Коли на початку 1967 року поет ще вагався, яким шляхом піти і якими засобами себе висловити, то наприкінці того ж року зустрічаємо вже такі рядки:
Тяжко жить в густій тернині спогадів !
Тут не тільки свіжий і добрий образ, але й високе емоційне наснаження і глибокий сенс у чисто людському пляні. І чим далі ми ідемо крізь поезію Бабовала вперед (до 1968 року), тим частіше ваготіє вона такими зрілими овочами:
-
- і верби виростуть з наших поглядів
- щоб закрити наддерту пазуху
- і поцілунок тягліший від моєї долоні
-
- соняшно верби ростуть з-під повік
- як сльози.
|
Аж ціла збірка кульмінується бездоганним з кожного погляду віршем "розплутаймо сонце червоне як кохання".
Назагал Бабовал найсильніший в краєвидах інтимних почувань і в "передаванні себе і оточення". Тому то, мабуть, найслабше виходять у нього мотиви історичні, соціяльні та сатиричні. Він бо лірик, і то лірик дуже високої емоційної натури.
Я тепер дозволю собі навести не публіковану поезію Бабовала, щоб показати, чим завершується поетичне шукання і блукання 1967 і 1968 років:
НЕ ЗАПЕРЕЧИТИ ...
Чи не співалися слова невідомі
на ваших губах - проклятих
шматках безглуздого речення ?
(Малларме)
Не заперечити,
Не придавити тишею.
Так зустріч несподівана під сонцем
Заповідала щирим словом вітру
Завчасу прощання ...
Мабуть -
І не відчути спинам нашим тихої молитви;
Мабуть -
І пальцям спопеліти в самоті руки;
І губам не пізнати смаку кучерів, заляпаних сонцями,
Очей - з прихованими дикими морями,
Грудей - що тихо пахнуть болем,
згодою,
піском ...
Та все ж ніяк
Устам,
Ні сонцю, ні сумлінню,
Ні каменю, ні дням
Не придавити тишею,
Не заперечити, що
Я тебе кохаю.
Завершується справжньою поезією. А це дуже багато ! Це також дає надію, що в Бабовалі матимемо багатогранного поета, який пхатиме долоні дуже глибоко в рінь буття, щоб викидати звідтіля нові й небачені речі. Він темпераментом належить до тих поетів, які брилами кидають, а не шліфують, - а шерег таких поетів дуже довгий і дуже достойний.
Богдан Бойчук, "Сучасність" (січень 1970 р.)
|
