Радіослухачка Таня з Києва запитує: „Як правильно перекласти українською мовою „столкнулся с проблемой"? Зіштовхнувся - це ж калька". По-перше, не все, що схоже за будовою, є калькою. Не можна ж казати, що „п'ю воду" - це калька з російської. Це спільні вислови у близькоспоріднених слов'янських мовах. Щодо вашого запитання, то українською мовою треба казати „зіткнувся з проблемою".
Слава з Ужгорода питає, як правильно писати повістку: „викликається на судове засідання" чи „викликається в судове засідання"? Повістка або виклик - на судове засідання, бо кажемо „питання порушувалось на засіданні", „справу слухали на засіданні". Тому треба казати „виклик чи повістка на засідання". Але „в судовому засіданні взяли участь". Це залежить від того, з чим „засідання" пов»язується в реченні.
Часто при відмінюванні неправильно наголошують слово „суд". Треба казати „суд", родовий відмінок - „суду", давальний - „суду" або „судові", орудний - „судом", у множині - „суди", „судів".
Крім того, запитують, як перекласти українською мовою „свернул шею". Це той випадок, коли не можна буквально перекласти. У нас є і слово „звернути", і слово „шия". Але це фразеологізм. Наприклад, росіяни кажуть „дело в шляпе", тобто якусь справу вже зроблено, закінчено. У нас є і „капелюх", і „діло", але коли ми скажемо „діло чи справа в капелюсі", то це не буде фразеологізм, а просто два слова. Тому треба шукати український відповідник фразеологічного типу. А по-нашому це буде „рибка в сітці", тобто ми зробили те, до чого прагнули. Отже, „свернуть шею" можна перекласти як „скрутити в'язи".
Хотілося б сказати кілька слів про словосполучення фразеологічного типу, які часто порушують, неправильно вживають у електронних і друкованих ЗМІ. Отже, замість „тримати слово" (це калька з російського „держать слово"), українською буде „дотримувати або додержувати слова".
Один з радіослухачів каже „величезне дякую". Це також груба калька з російського „огромное спасибо". А українською мовою кажемо: „велика або величезна подяка", „дуже дякую", „вельми вдячні", „щиро дякуємо" тощо.
Пан Пилип, який є активним нашим слухачем, запитує, чи правильний такий вислів "Ваш допис було отримано для перегляду автором блогу". Справді, "отримано автором" звучить не по-українському. У нас дуже поширені форми на -но, -то ("досягнуто", "отримано", "написано"). Але вони вживаються в безособових реченнях, коли не вказується діяч.
Наприклад, коли ми хочемо сказати: "В нашому університеті в цьому році захищено 50 кандидатських дисертацій". Коли нема автора, ми просто констатуємо факт, даємо результат "захищено стільки-то дисертацій". А коли хочемо конкретно вказати особу, то треба її ставити в називному відмінку, і тоді це вже буде не односкладне, а двоскладне речення.
Отже, це зауваження пана Пилипа цілком правильне, і я пропонував би названий ним вислів замінити так: "Ваш допис передано авторові сторінки для перегляду".
Колись Борис Антоненко-Давидович, відомий борець за культуру української мови, висміював вислів, який було написано в багатьох трамваях і тролейбусах у Києві "Двері відчиняються водієм". То Борис Дмитрович написав у "Літературній Україні" статтю "Доки відчинятимемо двері водієм?". Він пропонував цілком правильний варіант: "Двері відчиняє водій".
У своїх листах радіослухачі часто запитують: „Чи закономірні наголоси типу будеш, будемо, підеш, підемо і т. д.?"
Незакономірні. Це наголоси діалектні.
В українській мові, оскільки вона має дуже велику територію поширення, є значні відмінності в наголошуванні слів. Тому треба посилатися на словники, там зазначено всі правильні наголоси.
Так от, дієслово „піти" відмінюється так: „я піду", „ти підеш", „він піде", „ми підемо", „ви підете", „вони підуть". Так само наголоси „будемо", „будеш", „будете" неправильні. Ці наголоси нелітературні, і їх не варто вживати в офіційному мовленні.
Крім того, дуже часто роблять ту саму помилку, коли кажуть „наступає на ті самі граблі". Українською мовою треба казати „граблі" і „наступати на ті самі граблі".
Слухачі запитують, які закінчення дієслів в інфінітиві є правильними.
У нас дієслова в інфінітиві закінчуються на „ти", не на „ть". Українська мова - єдина зі слов'янських мов, яка зберегла цей інфінітив.
Колись на „ти" в інфінітиві закінчувалися дієслова у всіх слов'янських мовах. Потім поступово і в росіян, і словаків, і поляків вони стали закінчуватися на „ть". Найдовше трималися чехи. У них ще в 70-х роках у словниках подавався інфінітив на „ті", але тепер чехи теж перейшли на „ть".
Тобто, українська мова залишилась єдина, де зберігся цей інфінітив на „ти", і ми повинні берегти його, як зіницю ока. Наприклад, колись у всіх слов'янських мовах були носові голосні. Тепер їх немає ні в кого, тільки в поляків. Поляки їх бережуть і носяться з ними, як з писаною торбою.
Тому хоч в усному мовленні в деяких говірках і поширені інфінітиви типу ходить, гулять, співать, і т.д., і вони допускаються в поезії з ритмомелодичних міркувань, але гарні поети цим не зловживають.
Особливо важко це зробити, коли перекладаєш вірші з російської чи з білоруської мови, де інфінітиви закінчуються на „ть" чи на „ць", як у білоруській мові. Тому шукають такі поєднання слів, щоб усе ж літературний російський варіант замінити літературним українським варіантом. Отже, якщо в розмовному мовленні вони допустимі, то в офіційному їх треба уникати, і казати "писати, ходити, любити" і т. д.
У своїх листах слухачі ставлять багато запитань щодо культури української мови. Пан Пилип пише: „Мене дуже турбує засилля в українській мові кальок з англійської. Українські депутати, не усміхнувшись, можуть заявити, що закон повинен бути „прозоро-транспарентним".
Фуршети, пули, кастинги, фітнеси, тішорти і борди заполонили статті українських журналістів. Так, запозичення потрібні, особливо коли на позначення нових предметів чи явищ немає українських слів. Але часто проблемою є те, що українські журналісти просто не знають українських слів і тому калькують з англійської. Це соромно!" - каже пан Пилип.
Насамперед треба сказати, що ці слова - не кальки, а лексичні запозичення, це просто слова, які безконтрольно беруться з англійської мови.
Коли брати мову наших депутатів, то вона залишає бажати багато кращого, тому що переважна більшість депутатів не повністю засвоїла лексичні та інші норми української мови. „Прозоро-транспарентний" - це все одно, що „дерев'яне дерево", бо „транспарентний" - це і є прозорий.
„Фуршет" буквально у французькій мові означає виделка, але воно вживається в інших значеннях. Тому замість „фуршету" можна казати „частування".
„Пул" - це багатозначне слово, залежно від того, в якому контексті воно вживається. Це або група журналістів, або чийсь спільний фонд.
„Фітнес" - вправи, фізична зарядка.
„Борд" - це дошка, щит, а „біл" - оголошення. Отже, замість „білборд" треба казати „дошка оголошень".
Пан Пилип виступає цілком слушно проти засилля слів іншомовного походження. Останнім часом журналісти й інші часто вживають слово „слоган". Але ж у нас є здавна вживане в українській мові слово „гасло". Або замість притягнутого за вуха „меседж" з англійської мови маємо казати „послання" або „заклик", залежно від контексту.
Що ж стосується деяких кальок з російської мови, про які нас запитують слухачі, то слова „заключати" в українській мові немає взагалі. Тому вислови на кшталт „заключати договір, контракт, угоду" або „проблема заключається в тому ...", що їх так полюбляють окремі політики, не мають жодного права на існування. Договір, контракт, угоду укладають, а не „заключають". Проблема не „заключається", а полягає в тому, що... і т. д.
Слово „відміняти", „відмінювати" в українській мові означає робити щось або когось іншим, змінювати. Наприклад, „слово відмінюється так". А коли йдеться про визнання чогось недійсним, незаконним, про припинення дії чогось, то кажемо: „скасовувати", „скасувати": скасувати закон, указ, вирок, заняття.
Замість „оточуюча дійсність" треба казати „навколишня дійсність". Замість „оточуюче середовище" - „навколишнє" або „довколишнє середовище", або ще коротше „довкілля".
Треба казати не „згідно чого", а „згідно з чим" або „відповідно до чого". Наприклад, „згідно з набраними балами".
Числівники - дуже своєрідна частина мови. Річ у тому, що нові числівники в мові не утворюються. Іменники, прикметники - утворюються, а числівники - ні.
Але саме в числівниках мовці особливо часто припускаються помилок.
Почну з числівників, які йдуть після десятка: „одинадцять" та „чотирнадцять", як і решта подібних до них, наголошуємо на складі „на": одинадцять (а не одинадцять), дванадцять, тринадцять, чотирнадцять (а не чотирнадцять), п'ятнадцять і т. д.
Складні числівники на „-десят", і кількісні і порядкові, відмінюємо тільки в кінцевій частині: „п'ятдесят", „п'ятдесяти" („п'ятдесятьох"), „п'ятдесяти" („п'ятдесятьом"), „п'ятдесятьох", „п'ятдесятьма" і т. д. Так само «п'ятдесятий» (не п'ятидесятий), „шістдесятий" (не „шестидесятий"), „сімдесятий" тощо.
Числівники на „-сот" відмінювані в обох частинах: „вісімсот", „восьмисот" (але не „восьмиста"), „восьмистам", „вісьмастами" («вісьмомастами») і т.д.
Порядкові: „п'ятисотий", „шестисотий", „восьмисотий".
Складені числівники відмінювані в усіх частинах. Наприклад, „тисяча п'ятсот шістдесят вісім" - називний відмінок, „тисячі п'ятисот шістдесяти восьми" - родовий, „тисячі п'ятистам шістдесяти восьми (шістдесятьом вісьмом)"- давальний. Отже, у складених кількісних числівниках треба відмінювати всі компоненти.
У порядкових складених числівниках відмінювана тільки остання частина. Тут дуже часто трапляються помилки. Наприклад, треба казати „тисяча вісімсот чотирнадцятий рік", родовий відмінок - „тисяча вісімсот чотирнадцятого року", давальний - „тисяча вісімсот чотирнадцятому рокові", орудний - „тисяча вісімсот чотирнадцятим роком". Так само - „дві тисячі дев'ятий рік", „дві тисячі десятий рік", „дві тисячі десятого року", „дві тисячі десятим роком" і т. д., а не „двох тисяч десятим роком".
Ігор з Гусятина на Тернопільщині пише так: "Дві слові про двоїну. Кругом бачимо, чуємо: „два гуся", „два відра". Чи не пора відновити у правах двоїну? Двоїна - наш давній скарб, який нам заборонили комуністи-більшовики".
По-перше, „два гуся" - це взагалі не по-українському, бо треба було б казати „два гусаки". А двоїна - це граматична категорія числа на позначення двох або парних предметів. Двоїна протиставлялася однині (один предмет) і множині (багато предметів). Двоїна існувала ще в індоєвропейській прамові. Її успадкувала спільна праслов'янська мова, а згодом - усі слов'янські мови. Потім поступово вона вийшла з ужитку, хоч зберігається й досі в багатьох українських діалектах, де кажуть „дві руці", „дві хаті", „дві слові", „дві відрі". Повністю, на жаль, відновити цю категорію і поширити її на всю українську мовну територію навряд чи можливо. Іноді бувають зворотні процеси, коли повертається якась застаріла форма, але в загальномовному вимірі цього зробити не можна.
Наприклад, у своїй книжці „Культура слова" я написав, що кличний відмінок від імені Олег буде „Олегу", а „Олеже" - застарілий варіант, хоч останнім часом почали знов віддавати перевагу цій формі, і, мабуть, вона витіснить „Олегу", бо природніша для української мови.
Закінчення „плечима", „дверима", „очима" - це залишки двоїни, що зберігаються в українській мові як морфологічна норма. Тому що казати „дверями" і „плечами" - це не по-українському.
Хочу ще сказати про часи дієслова. У нас тривалий час уважалося, що є теперішній, майбутній і минулий час: „я ходжу", „я ходитиму (буду ходити)", „я ходив". Але незаслужено відвели в пасивний запас ще одну форму - давноминулий час. А його якраз треба активізувати, бо він не вийшов з ужитку, зберігається і в розмовному мовленні, і в творах багатьох класиків української літератури. Це дія в минулому, яка відбулася перед іншою дією в минулому часі. І вона відтворюється за допомогою допоміжного дієслова „був", „була", „було". Наприклад: „Я хотів був поїхати до Одеси, але не встиг на потяг (Я не встиг, але перед тим я хотів)". Це - давноминулий час, він зберігся в українському живому мовленні, і тому його не треба витісняти з офіційної мови.
Дописувач Славко пише, що його цікавить моя думка про слова „кросівки" та „дублянка". Я не можу сказати нічого проти цих слів. Не треба боятися, що все це - росіянізми. У нас же є справді багато спільних слів з російською, польською, білоруською, іншими слов'янськими мовами. „Кросівки" - утворення від слова „крос", тобто первісно це - легке спортивне взуття. Був спортивний біг з перешкодами і взувалися в кросівки. Потім воно набуло іншого значення. Отже слово „кросівки" створене за всіма словотвірними законами української мови.
„Дублянка" - це кожух із дублених шкір, що походить від дієприкметника „дублений", утвореного від дієслова „дубити", тобто обробляти шкіру або іншу сировину вимочуванням у спеціальному розчині або в настої з різних рослин, зокрема, з кори дуба. Тому цей вид одягу, кожух із дублених шкір, називаємо дублянка. Воно теж цілком відповідає законам словотвору української мови.
Дописувач Євгеній... Я хочу тут побіжно зауважити, що „Євгеній" - це не українська форма, а українською є форма „Євген". Слово „Євгеній" у нас зберіг Максим Рильський тільки в перекладі роману Пушкіна „Євгеній Онєгін". Отож цей пан запитує, як правильно - „бюлетні" чи „бюлетені". Тут треба сказати, що „о" і „е" при відмінюванні в українських словах випадають. Наприклад, ми кажемо „день"-„дня", „садок"-„садка". А в іншомовних словах вони не випадають, отже, ми кажемо, „бюлетень"-„бюлетеня", „брелок"-„брелока". Тому правильно казати „бюлетень", „бюлетеня", „бюлетеню" або „бюлетеневі", „бюлетенем", „у бюлетені". Або „два бюлетені", а не „два бюлетні" як кажуть деякі мовці.
Пані Богдана Мончак з Канади наводить приклад з твору Лесі Українки, де прислівник „зараз" має значення незабаром, хутко. Але це тільки одне зі значень цього слова. Основне значення - в цей час, у цю мить. Наведу два приклади. Один підтверджує те саме значення, як і в Лесі Українки: „Кіт на полицю зараз же стрибнув, бо там давно не був" (з байки Леоніда Глібова). Інший приклад підтверджує, що „зараз" означає у цю мить, у даний момент: „Я зараз віддав картину, цілий день з нею морився" (Юрій Яновський). Ще одне значення цього прислівника - невдовзі після чогось, наприклад: „Зараз по Новому році приїздить до мене в гостину Боровик" (Михайло Коцюбинський).
