«Я не літературознавець, а тому не тримаю в полі зору всього літпроцесу сучасности, - розповідає самобутній поет, автор чудової книжки поезій «Стоок» Микола Рачук в інтерв'ю дослідникові Тарасу Пастуху. - За останні десятиліття появилось немало різних літературних угруповань і це, на мою думку, нормальний розвиток подій.
Одні групи приходять і відходять, инші розвиваються до певної межі. В кожному обласному центрі є учбовий заклад, де "тусуються" молоді поети. Зібрати все до купи і визначитися з тим всім просто неможливо. Та й немає в тому жодної потреби, бо все так швидко змінюється, що не встигнеш проаналізувати ситуацію, як вона вже розпорошилася. Тому можна говорити лиш про усталене, тобто добре усім вже відоме. А якщо воно відоме, то навіщо про нього ще раз говорити?
А тому, думаю, говорити краще не про поезію взагалі, а про певне угруповання. Візьмімо Шістдесятників. Чотири провідні поети: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський. Завдяки їм змінюється не тільки напрямок літературного мислення, змінюються духовні підвалини суспільства. В той же час в Росії була трійка провідних поетів. На відміну від українських - які не могли так широко представитись внаслідок меншовартости, колоніального становища України - вони збирали стадіони. А що сталося, який результат? Драч очолив Рух. Україна із колоніальної перетворюється на демократичну. Росія залишається монархічною. А шістдесяті справляли враження повороту на 180 градусів до навпаки. Чому так? Тому, що народ не хоче по иншому жити?
Я так не думаю. Думаю, що той народ не мав своїх національних поетів. Адже всі три поети, що збирали стадіони, були лише російськомовними. Їм було байдуже до народних бід. Вони дбали про своє реноме. Взявши своє, вони відійшли від проблем, які постали перед народами Росії. Натомість Драч, Ліна Костенко і нині з народом, бо цей народ їх породив.
Наш народ дивовижно талановитий. Незважаючи на всі заборони, поезія розвивалася, а поети були під постійним прицілом Москвинської влади в усі часи, починаючи від Алєксєя. Мало того, вона домінувала в суспільному житті народу, то ж не дарма Світличний з Кочуром робили все, щоб ланцюг поезії не обірвався. Так, тоді існувала СП, будинки відпочинку, санаторії для членів спілки. Письменники мали виконувати роль руйнівників народної основи, виступати в ролі клоунів. За це давали їм найвищі нагороди.
Я не буду називати вчорашніх блазнів. Вони й сьогодні стали такими, як треба, і тоді були такими, як треба. От тільки справжніми вони ніколи не були. Ще з часів Володимира Великого на терени сучасної Росії культура йшла із берегів Дніпра. Простолюд про те навіть не здогадується. Зате еліта, як політична, так і інтеліґенція, - прекрасно це усвідомлюють. Ось тому вони всі одностайні у тому, щоб Україна була в їхньому лоні. Бо де ще знайти такого донора?»