Вистава «Фрекен Жулі» за п'єсою Авґуста Стріндберґа (театр НАУКМА) відбудеться в рамцях програми "Книжка і театр" ярмарку-фестивалю "Книжковий світ" у суботу, 19 грудня, о 19.00 в приміщенні експоцентру "Спортивний" (вул. Фізкультури, 1).
Мабуть, колись українці були схожі на шведів: такі ж мрійливі та неспішні, тому й кольори прапора в нас однакові. Але на якомусь, безперечно, драматичному для нас етапі ця подібність зникла, і кожен народ залишився при своєму. Ми - з утраченими соціалістичними цінностями в недобудованому капіталізмові, а вони - із шведським соціалізмом у тенетах капіталістичної системи.
Захопленість мрійливих українців та шведів одними й тими ж ідеями, які в них втілювалися, а в нас ні, геть приголомшує, коли в знаменитому щоденнику ХVIII століття генерального підскарбія Якова Марковича серед записів про домашні негаразди та ділові візити натрапляєш на ім'я шведського містика Емануеля Сведенборґа. Теософські роздуми про життя духів із нелеґально поширюваних книжок скандинавського філософа українцям здалися не чужими. Потойбічні злі й добрі істоти сновигали над хуторами поблизу Диканьки та над іншими місцевостями України. А для полтавця Миколи Гоголя Емануель Сведенборґ став мало не батьком рідним.
Утім, серед перших учнів теолога Сведенборґа, автора концепції Нової Церкви, все-таки справедливо називають шведського мистця Авґуста Стріндберґа, а не Гоголя. А втім, як і будь-який інший пересічний швед, цей видатний драматург, прозаїк, учений-хімік-алхімік - подібний до українця, хоч би й до того ж геніального Гоголя. Принаймні чим істерична чоловікофобка фрьокен Жулі з однойменної Стріндберґової драми, авторська передмова до якої зробила революцію в европейському театрі, не реінкарнована Аґаф'я Тихонівна з «Одруження» нашого земляка? Вона лише емансипованіша та відвертіша за останню в своїх намаганнях і бажаннях. Зрештою, й самі гоголівські персонажі, й Микола Васильович виявилися просто менш божевільними за стріндберґівських героїв та його самого або, що вірогідніше, намагалися своє безумство замаскувати та приховати, спалюючи стоси списаного паперу.
Народившись для ХХ століття, Авґуст Стріндберґ екзальтовану мрію про стовідсоткове одкровення мистецтва не поховав, а, навпаки, втілив, жертвуючи для цього навіть власне життя. Цілком можливо, ним керувало притаманне шведам раціональніше ставлення до своїх утопійних мрій, які, за його версією, обов'язково повинні здійснитися.
Попередником Стріндберґа в жанрі автобіографічних романів про власну ницість був не хто інший, як Жан-Жак Руссо. Його Авґуст Стріндберґ геть перевершив, описавши своє байстрюцьке походження, брутальне шлюбне життя та анамнез власного божевілля у кількох романах: «Син служниці», «Слово безумця на свій захист», «Пекло», «Леґенди» та «Самотній».
Сьогодні екзальтовані Стріндберґові тексти, якими колись зачитувалася вся Европа, сприймаються значно спокійніше. Крім того, придатність 55-томної спадщини Авґуста Стріндберґа до всіляких творчих переосмислень та переробок вчасно помітили німець Бертольд Брехт та швейцарець Фрідріх Дюрренматт. А вічно актуальні думки про двобій інь та янь час від часу стокгольмські театри стали подавати у формі своєрідного дайджесту, об'єднуючи трьох нещасливих дружин письменника Сірі фон Ессен, Фріду Уль та Харрієт Боссе в один персонаж.
Утім, повсякчасно «граючи Стріндберґа», життя великого шведа з часом наче розібрали на сувеніри, серед яких знайшовся і опосередковано пов'язаний з Україною. Адже один з учасників «любовного трикутника» в стріндберґівській біографії - відомий польський письменник Станіслав Пшибишевський, чия дружина - артистка Дагна Пшибишевська була однією з фатальних жінок у житті екзальтованого шведа, неодноразово бував на прем'єрах своїх п'єс у Києві.
Почасти, в очах загалу, численні романтичні історії затьмарили справжній життєвий кодекс Стріндберґа - алхіміка власної долі, який навіть збирався стати ченцем-бенедиктинцем. Так само і клондайк інтриґ його драматургії («Батько», «Кредитори», «Самум», «Шлях на Дамаск»), який захоплював артистів та режисерів початку століття, мало не перетворив шведського письменника на автора однієї проблематики. Незаперечне ж сведенборґіанство, містичне начало його творчости, діалоги з вічністю та їхній праведний релігійний екстаз, не завжди наважувався дешифровувати навіть великий Інґмар Берґман.
Разом із тим, крім «Гри снів» та «Сонати привидів», творів із очевидним містеріальним началом, хоч і написаних для невеличкої сцени створеного Стріндберґом Інтимного театру, він автор драм «Різдвяний піст», «Великдень» та зовсім загадкової останньої п'єси з тавтологійною назвою «Гігантський Великий шлях». Через ці майже сакральні тексти Стріндберґ, слідом за вчителем Сведенборґом, напрямки спілкувався з Богом, просто сповідуючись і спокутуючи свої та чужі гріхи. Адже на відміну від нас, звичайних українців, цей непересічний швед умів говорити з Небом, не приховуючи свого божественного божевілля і не лякаючись утілювати утопійні мрії.
Ганна Веселовська
