Станіслав Вишенський. "Після пристрастей і страстей" (продовження)
|
|
Була серед студійців, як на мене, постать непроминальна, до того ж незаанґажована, одне слово, поет від Бога, надзвичайно обдарований - Григорій Тименко. Він тримався на студії одинцем. Людина рідкісної вроди, але з якимсь ледь вловним ґанджем у погляді непроникно чорних очей. За загадкових обставин десь 1967 року Тименка нібито було вбито у потягові по дорозі на Москву, куди Гриць віз невідомо з якою метою статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», хоча Грицевого тіла так і не знайшли. |
|
Станіслав Вишенський. "Після пристрастей і страстей" (продовження)
|
|
А пан ґросмейстер (не пам'ятаю вже його прізвища) , котрий керував педінститутською секцією шахів, пророкував мені як шахістові непогане майбутнє. До речі, шахи чи не впродовж усієї моєї аргонавтознавчої одісеї фігурують у віршах як перманентна , а водночас завжди підсумкова партія з низкою несподіваних ходів та рокіровок метафор. |
|
Станіслав Вишенський. "Після пристрастей і страстей" (продовження)
|
|
Тато багато читав, насамперед спеціальну літературу. Оскільки мав фах зоотехніка, то постійно передплачував так звані всесоюзні журнали з селекції тварин, зокрема великої рогатої худоби та коней. Читав і художню літературу, здебільша історичну й на військову тематику. А от поезії не терпів. Принаймні, ніколи не читав. Пам'ятаю, якось до його рук потрапив журнал «Дніпро» з моїми віршами. Він, пробігши очима якихось кілька рядків моїх творінь, страшенно обурився і довго не міг вгамуватися, мовляв, не дай Боже, хтось із його знайомих прочитає ці віршики, то подумає: ну й придурок у Вишенського син. |
|
Станіслав Вишенський. "Після пристрастей і страстей" (початок)
|
|
З огляду на польське забарвлення прізвищ моїх батьків може скластися враження буцімто наш рід дотичний до Речі Посполитої. Якщо це й так, чого на світі не буває, то він, той гіпотетичний зв'язок, загубився в тих поколіннях, що про них я не маю аніякісінького уявлення. В нашій хаті на покуті поряд з іконами, чи, як казала моя баба по матері Катерина, віконами, скільки себе пам'ятаю, завжди висів портрет Тараса Шевченка пензля невідомого маляра і всі ми, певно ж, хоча і жили в країні тотального атеїзму, належали до православної церкви. |
|
Микола Рачук. "Кам’яний стіл"
|
|
Що це? Надгробна плита чи стіл кам'яний край дороги? Хто його тут і коли, у віці якому поставив? Що цей граніт означає? Які звірі і птахи які Обминали його, обживали його, які бурі Його обсипали снігами, дощами, громами, Бубни чиї тут скликали до бою?.. |
|
Аскольд Демерджі. «Спогад про «Апокаліпсис»
|
|
Якби можна було сплести вінок усіх «апокаліпсичних» образів у його поезіях - то мали б справді видовище! Хоча б ось це: «дівчинка малювала рибу і виходили кільчасті хробаки з виряченими очима». Радіємо, що поет не розгублений, не приголомшений усім «побаченим» настільки, щоб втратити самоконтроль та знизити свою роль до рівня простого фіксування «видінь»... |
|
Юрко Ґудзь. «Діти кохання й ненависти»
|
|
надходить вечір і автор тільки що закінченого роману думає ось зараз будинок в якому він поселив своїх героїв має згоріти все вже готово всі розійшлися зустрілися померли народилися повільно збожеволіли від довгої зими вернулися з війни з психіатричної лікарні в державу що так схожа на по життєвих табір примусової праці не встигли не встигли |
|
Костянтин Коверзнєв. "Поезія як форма опору"
|
|
Що ж до "членства" у школі, то, як я розумію, Кордун виявився прихильником обмеження "Київської школи" в рамцях четвірки - Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, - а Рубан наполягав, що до цього списку слід додати ще одну четвірку: Станіслав Вишенський, Іван Семененко, Василь Рубан і Валерій Ілля. Різні джерела також приплюсовували сюди Михайла Саченка, Валентину Отрощенко, Надію Кир'ян... |
|
|
