порівну під скривавленістю мотивів перевірення і підкраденого вимірюватись послідовним користуванням підпалення майже невірності повітря під потужністю; розподіленням відгородитись і сполукам визнавання магнітного що непам'яттю часів мораль неможливить та скліє у довготи кількості; по настеленій відповіді ліній правди волочуть могутність успокоєння; чоловічим вітром щомить вагає...

Міжзоряно, високо - ні Дніпром, ні багаттям не спиниш! - пронизливо й тонко гуси крізь мене летять в давнину - як стріла степова крізь мурзатий закінчений горщик, в якому вкипав - на костях, може, наших...

Ще день такого сонця, І можна буде спати в лісі... Попереду, в кінці березової алеї Вертаються з нічної роботи На Глеваху дві жінки, Поволі обходять понад край глибоку калюжу І одна таки оглянулась: хтось знов Понуро плентається, чужий ... Але ще далеко... Раптом сходять убік, на галявину, У торішню траву і засміялись, Нижча приклякла на коліно, Піднесла до ока щось темне і подивилась На високу, біляву, ще молоду, Розстібнуту на сонці, З пучком підсніжників на грудях ...

Пласкі слова, хто-зна кому говорені, зшиковані скорописом готичним. І чи не все одно котора чи которе зі смаком харконе тобі у вічі?.. Марудне все, приречене, і кволе тулю до серця. Скільки того серця?.. І, звісно, стану я колись іконою. А взагалі, даруйте, і не сердьтесь.

«Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він - у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише кращий», - так пише про Валерія Марченко Семен Глузман, який подружився з ним у таборі. В нашій свідомості, нашій, так би мовити, офіційній пам'яті Валерій Марченко назавжди залишається одним iз провідних українських правозахисників, який помер страшною смертю радянського зека.

Збігаються вино із понеділком - Удвох несуть до моря гіркоти: Немов з душі уже останню гілку Уранці відчахнув з розпуки ти...

Деревляний хлопчик видерся на стовпчик...

В українському письменстві майже всього ХХ сторіччя, як складової совєтської літератури, модернізму,  з відомих причин, по суті й не було.  Слушно зауважує Олександр Шарварок (майже мій земляк,  родом з Баришівки , а це за якихось 15 - 20 кілометрів від Переяслава)  у   ґрунтовній, як на поета, розвідці про злочини   Павла Тичини супроти свого народу, української літератури в  період  розгулу комуністичного режиму , можна сказати, не було, натомісць була совєтська література писана українською мовою.

Якийсь час,  а  це вже було після «Галушок»,    я    збавляв час  у майстерні одного з Плаксієвих приятелів дизайнера Дмитра Сафонова (  про ту майстерню  я вже згадував у есеї «Незникома білість полотна»): то було напівпідвальне приміщення поблизу залізничного вокзалу.   Саме там я мало не став наркоманом. З легкої   руки чи то маляра,  чи то скульптора на прізвище   Романов. Він  регулярно     ходив на вокзал по   цигарки , начинені наркотою, так  званим  планом. Кілька разів давав затягнутися й мені. Очевидно,   наркотичне зілля   мене не брало, позаяк я,  робивши по  кілька затяжок , а до них вдавався   не   раз і не два,    так і не приохотився до такого штибу куріння.

Найбільше мені подобалася музика Валі Сильвестрова. У чомусь вона   нагадувала малярство Бориса Плаксія. Саме в той час   у видавництві «Музична Україна», за сприяння Мишка  Бахтинського, мені запропонували відредагувати   щорічник  «Українське музикознавство», присвячений партесному співу й причетним до нього композиторам -   Веделю, Березовському та Бортнянському. А завідувачкою редакції, де готувалася до видання та книжка, була Лариса Бондаренко,  дружина Сильвестрова...