День восьмий
Коли Богові набридло водити ведмедя по селах,
Він узяв та й спорудив завод.
Тож сплюньте тричі під коліща історійки,
як по п'ятій
нас виригує вартівня
сірих мов осінній гудрон.
Ще один день -
дзелень.
Граки прилетіли
Дерева, як двірницькі мітли,
застромлені в бруднезний сніг.
Серед кварталів цвинтарно-безликих
вдаю із себе не такого, як усі.
Вдаю похованого наче.
Вдаю.
Вдаватиму.
Мо' вдастся.
Граки за упокій прокрячуть,
коли хто кине крихту щастя.
Граки за вітами.
За вікнами.
Граки за днями полохливими.
Щоб з ким удвох - за двох одскімлив би
під Чорнобожими дверима.
* * *
Отак от і доходимо до ручки:
одні як є, а я - в кульгавих віршиках.
Знать не стає мені снаги випручуватися
з цупких обіймів скурвленої дійсності.
Товчу макуху посполитих слів.
А толку з того?..
За морем крові
поруч моря сліз
не бачу істини святої.
ВОВЧЕ НЕБО
Кумачевої зради кордон
впав закляттям на стежку вовчу.
Ворон голову скрив під крило,
щоб не бридити зір об нагоничів.
І відтак заплелася нудьга
у розбурені косми вітрові,
і
без болю і каяття
звір посунув за межі незвіданого.
Не для раю вовча душа.
Не про вовка біблійна отрута.
Сім седмиць
вітер міряв до вовчого неба шлях,
мавши міркою Божого прутня.
Півень
Коло дуба - халабуда.
В халабуді - скриня.
В скрині Баба Скалозуба
замикає півня.
Півню - млосно.
Півню - тяжко.
Півню - кукуріку!
Застромила Баба в пляшку
кучеряву квітку.
Цвіти, квітко!
Цвіти синьо.
Цвіти, доки можна.
Одімкнула Баба скриню,
а скриня - порожня.
Монтер
Я ніколи не їздив верхи
і не відаю
що то
вихопитися на гривастого.
Мої стремена -
монтерські кігті.
Ними обіймаю стовпа
і деруся вгору -
натягнути дроти
так,
щоб жодна сила
не спромоглася попустити їх.
І коли на руїнах умовности
ізолятори зачнуть випромінювати
злостиву блідість кулаків,
у мені
неждано-негадано
прокидаються давні предки.
І я,
стискаючи коліньми стовпа,
почуваюся дітваком,
що скаче верхи
на лозині.
Бахматі лосі
Ця осінь справді-бо не з гірших:
срібло і золото, і сум.
Бахматі лосі, наче з книжки,
ступили просто в листопадову ясу.
І то не десь, а саме в Києві,
де тільки авта стогнуть, як самці у гоні,
де сто сот крот все зважено і зміряно
до дзвону в скронях.
Одначе, бре, не все лягає вздовж.
Котресь пручається і падатиме впоперек.
А дощ іде -
дрібний осінній дощ.
Мене прирученого кропить.
Клин
Палайте горді прапори
на синім вітрі чорним полум'ям.
Щоб день зелений тріпотів,
як птах між нашими долонями.
Цей день мине. Він ще не наш.
Крицеві кроки наші в Завтра.
Де сторопіла жидова
нам буде чоботи лизати.
Мов крізь туман пройдуть полки
із прапорами України.
З-за хмар зірки, як з-під руки
зоритимуть за нашим Клином.
Чорниці
Роверує дівчина за місто -
вуличкою кленів голубих.
Нанижу цей день в разок намиста
ягодою вовчою, аби
щось було. А щось минути мусило,
як минає срібноперий дим.
Щоб гукала звідкись дика гусонька
й на душі було не приведи.
Щоб сказав затерплими вустами:
- То пусте, моя панєнко, ніц!..
Чи ж про нас лишаються останні
ясно-сині ягоди чорниць?
Синій вітер
Як такого корабля збудувати
ще й такого корабля як треба?
Щоб зі що
щоб зі щогли спритний дятел
срібні клинці забивав до неба.
Срібні клинці - надто срібні клинці,
срібні клинці забиваються неквапно.
Хто на ве
хто на весну нас покличе
і гармати наші при облавкові?
І гармати - по обох облавках!..
Синій вітер має присмак терну.
Як тако
як такого корабля збудувати
ще й такого корабля як треба?
* * *
Дні мої хвацько злічено:
ні вкрасти ані докинути.
Укляк собі поза вічністю
та й бавлюся бадилинкою.
Журно мені - журюся.
Сміюся - коли сміється.
А надто - гуляю в піжмурки
з дійсністю ледь причесаною.
І хай би собі велося
від середи до вівторка -
дивився б на захід сонця,
щоб зайчикам снилася морква.
Босі ноги
Ох і скучили ж ми за землею:
осточортіли черевики!..
Хоч трава не рости -
тільки б
у шпоришеві викупатися.
Допастися до шляхів курних,
як п'яниця до чарки.
Ой кропилася чала стерня
червоними чарами.
Почується-відчується
все живе і суще -
не одненька ненька
сухарики сушить.
Не марно казано -
терпкою волею точиться:
ноги,
як у поліського злодія.
А стежка бугриться
жилами туровими.
Де сила годна ввібгати нас
у чужу шкуру?!
Нехай човгають,
кому човгається.
Ми ж пригубимо
землю чорну.
Бо такі вже вдалися:
як правда - голі.
Ой носи, земле,
наші гарячі голови.
Вербове листя
А на мертвій воді
вербове листя -
вуста русалчині.
Ходи, дівко, завісся
на сухій гілляці.
Переймуть круки -
херувими чорні -
очей твоїх
відьмацькі чотки.
Любов моя,
вовчице срібна,
відслужи молебня,
справ тризну.
А мені
за душею - прірва.
Прийду цілувати
неживі коліна.
І нудьга моя
не оклигає.
Ех ти,
а могла ж воскресити
віктора могильного.
Бодай щастило
Бодай щастило всім,
хто зважує до дрібочки,
ладнаючи вітрильника для певної плавби.
Мені ж однаково:
якусь мару повісити,
а чи зі жмені напувати голуби.
Зійшли на пси усі мої маєтки.
Трубив би у кулак та ба,
не маю хисту.
Лиш вітер хвірткою роззяпленою хряпає
і прапориться ніч на костурі ослизлому.
І, як на глум,
межи глухих парканів
моя стежина в'юниться у безмір.
І я накульгую од каменя до каменя
у машкарі усміхненого бевзня.
Мрія
Щоб отак з порога просто
столочити тишу конче,
я жбурнув, як жменю проса,
зграю турманів під сонце.
Навздогін за ними лину
з гуком, гуркотом і свистом,
і крилом хай голубиним
чорний чуб на очі висне.
Неба видудлю сулію -
чи за мною хтось поспіє?..
Поділімо навпіл мрію,
наче яблуко достигле.
* * *
Палю цигарку.
П'ю горілку.
І п'ється солодко на гіркоту суєтну.
Дай, Боже, якось вже добути віку
таким собі нескурвленим поетом.
Пласкі слова,
хто-зна кому говорені,
зшиковані скорописом готичним.
І чи не все одно котора чи которе
зі смаком харконе тобі у вічі?..
Марудне все,
приречене, і кволе
тулю до серця. Скільки того серця?..
І, звісно, стану я колись іконою.
А взагалі, даруйте, і не сердьтесь.
Джерело: сайт Віктора Могильного
