Василь РУБАН
Х И М Е Р А
...який таємний і прозорий
горить над серцем і над лобом
немеркнучий вогонь.
Агонії не треба.
Дивись, Дарбоже, в світла оксамит,
вертайся на повільні кола,
нам рівновагою вогню вгортай закони,
а ми впокоримо гординю.
Жив, Жива - живемо,
від паленої сірки
аж до твого заступництва вдаємся,
спаси...
РОЗДВОЄННЯ ТАЄМНИЦІ
( с.Троковичі - м. Житомир)
ПЕРЕДМОВА
Рубан Василь Федорович народився в селі Лісники Києво-Святошинського району в сім"ї вчителів. Середню школу закінчив у селі Троковичі Житомирської області, куди батьки переїхали після закінчення війни. Вірші почав писати з 12-ти років.
Закінчив Житомирський культосвітній технікум і рік працював завклубом в селі Троковичі. Три роки служив у армії. Після армії поступив у Київський університет ім. Т.Г.Шевченка на філологічний ф-т звідки з 6-го семестру був відчислений (7.05.1967 р.).
ВЕСНА
Пригріло сонечко щедріше,
подув тепленький вітерець,
весь край став виглядіть миліше
і жити стало веселіш.
Давно розтанув сніг пухнатий,
парує чорнозем,
дзвенить десь жайворон горлатий,
а ми дорогою ідем.
Ідуть дорогою корови
попастись після довгої зими,
а хлопці розмовсляють весело
під подихом весни.
Зеленим килимов все стелиться
озимина буйна.
В повітрі пурхають метелики.
Весна! Весна! Весна!
( Весна 1956 рік).
ЛІТНІЙ РАНОК
Вже сонця схід зарожевів
у легкому досвітньому тумані,
промінчик перший день збудив,
цей вісник ранній.
Прозоре небо - чистая блакить,
ще де-де зірочки жевріють,
пташки стрічають дружно схід,
а в далині колгоспне поле мріє.
Квітує жито вдалині,
немов би море хвилі котить,
і сонце вгору вже підходить,
і жити весело мені.
1956 р.
ОСІННІЙ ВЕЧІР
Все оповите вечірньою тьмою,
по небу осінні хмари сунуть,
сірі, свинцеві - ні зірки на небі,
тільки вітер негоду віщує.
Чорні дерева, мов привиди ночі,
темінь надворі, грязь і вода.
Думки проходять одна за одною
і не лишають сліда.
Передача по радіо: „Сімнадцятилітні"
будить якісь нові почуття,
напливають думки про весну світлі
і впадаєш в якесь забуття.
2 грудня 1956 р.
* * *
Свище вітер десь у комині,
тисне в вікна темнота,
тепла усмішка торкається
мозку мойого крайка.
Прилетіла крізь метелицю,
крізь метелицю-пургу.
Добра фея-чарівниця
йшла по пухкому снігу.
Принесла в уяву милу,
карі очі що без дна.
Ти моя берізка біла
і весела і смутна.
Свище, виє люта хуга,
тепло в мене на душі,
ніби згадую про друга
наймилішого з усіх.
1957р.
ОСТАННІЙ ДЗВІНОК
Останній в житті дзвінок,
останній в цій школі урок!
Ось і ти, трудове життя,
стоїш на порозі мого буття.
Здається недавно ми
садили цей буйний садок,
цієї весни у садку
розцвів за цвітком цвіток.
А зараз малий першокласник
дарує пахучий букет:
- Іди в життя,- говорить, -
одерж і там букет.
Навкруг усе так буяє,
цвіте пахучий бузок,
і чисте небо безкрає
повнісіньке мрійних думок.
24 травня 1958 р.
ТОВАРИШЕВІ
Тримаєш руку в моїй руці,
довірливе чую її тепло,
яке почуття виказує ті,
яких розказано не було.
Легенький хміль трохи мозок п"янить,
і ще відчутніша та теплота,
яку віддає з дорогої душі
рука товариша золота.
Ми з ним не пройшли ні боїв ні негод,
ми знали лиш разом роздолля полів,
лиш я йому вперше, а він мені
свої чуття дорогі поділив.
1959 р.
БУДНІ
Сонце обрій багряний оглянуло,
рідний наш неосяжний край,
за стіною дерев розтануло, -
на спочинок стає комбайн.
Прохолода з боліт війнула,
освіжила тіла огонь.
Літня ніч вже шатро розпустила,
і в селі десь виводить гармонь.
Ми останню гарбу нагружаєм
і співаєм вечірні пісні.
Зможем скоро спокійно спати,
чи удвох розмовляти в тіні.
Руки солодко ниють, груди
дишуть жадібно свіжістю нив;
спокій ночі розлився всюди
і в селі вогні запалив.
На гарбі з золотою пшеницею
їду в любе зелене село,
і дивлюся в небо - криницю,
де спалахують іскри зірок.
Відпочинок..., а завтра знову,
коли вип"є сонце росу,
по просторі пливти степовому
і вдихати полів красу.
1959р.
* * *
Коли зими колючий вітер
вганяє голки в тіло,
то завжди мрію про весну,
або гаряче літо.
І знаю, що вона прийде
по росяній дорозі,
душа п"яна в траву впаде
у лоскотній знемозі.
І буде жадно пить-вдихать
той луг пахучий,
і тепло стане на душі,
а вітер не колючий.
1959 р.
* * *
Вий на все, як за душу тягне.
Грань - що вже не переступить.
Вже до мене вона не прилине
ні на жодну кохання мить.
Вий, не буде цього страждання,
і засяде в душі пустота,
чи прийде воно знов те кохання,
чи повториться ще ця весна?
Очі жмур (стислі сумам груди),
не виходь із душі каламуть,
хай ці думи мої невеселі
душу мучасть і ссуть, ссуть.
Хай чуття мої ллються в цвітіння,
хай, щоби не застоялась кров.
Муч і рви мою бідну душу
не розказана саду любов.
Не ходила вона садками,
не топтала весняних трав,
не вдихала пахучу м"яту,
її вечір не колисав.
Хай у простір гарячі очі
палять росяний цвіт весни.
Хай не буду я спати ночі,
будуть хай у думках вони!
1960 р.
* * *
В часи розчарування свіжих ран
до серця цвіт вишневий прикладаю.
П"ю свіжу, парку і квітучу рань,
вечірнє сонце спати проводжаю.
В знемозі мук тулюся до землі,
гарячими грудьми позичить прохолоди.
Зірки зриваю в неба глибині
і ллю на жар душі з потоку воду.
До всього-всього я її кладу,
коли ж до мене радість посміхнеться,
в вишневім білім молодім саду
до мене соловейко озоветься.
Промиє серце і грудьми пройде
весняний вітер, свіжа прохолода,
і в лоно трав цілюще покладе,
і буде щастя лить, як теплу воду.
1960 р.
* * *
Коричневі лопнули бруньки -
з них бризнула сила жива,
неначе цілунок з весною,
як юності щирі слова.
А дощик весняний і тихий
розсипав краплини роси,
і теплий вітрець ледве дихав
над садом родіння краси.
Краплина на кожній бруньці,
а брунька вологу п"є,
душа на чутливих струнках
весняні мелодіїї ллє.
Все диха: земля і брості,
й волога пахуча кора,
і птахи - весняні гості,
й весела в дворі дітвора.
1960 р.
БІЛА-БІЛА УКРАЇНСЬКА НІЧ
Долина інієм вирізьблена,
залита місячним сяйвом,
прозора, холодна неба глибина,
стоїть тиша, лиш іній і сніг.
Я іду через долину по сніговій корі,
притрушеній зірочками інію,
намагаюсь грудьми все повітря вдихнуть,
або сам стати прозорою хвилею.
Місяць чистий-чистий шматок срібла,
зірки ясні-ясні на темно-синьому небі,
так іти б іти і дихати, дихати, дихати,
і нічого в світі для мене не треба.
Середина долини, зрізаний пеньок яблуні,
припорошений зірочками - неба дивами,
просить сісти і дивитись, милуватись усім:
цими деревами зачаклованими.
Видно-видно, хоч бери і пиши при місяці,
але слова звучать як образа для краси.
Сльози безсилості перед красою груди тиснуть...
1960 р.
* * *
Вітер, як скло,
небеса, як кришталь,
мороз розпікає холоду сталь.
Щоки німіють,
а груди сміються
в руки стихії геть віддаються.
Лід аж дзевить,
свищуть вітру крила,
з тріском ламається навіть крига.
Очі іскряться,
груди міються,
в руки стихії геть віддаються.
Губи гарячі
вітер цілують,
вуха - холодні посвисти чують
в яблуні вітах.
Буйнії вітри,
рвіть мої груди, геть розірвіте.
1960 р.
...у відцвітанні стільки гіркоти й краси...
1961р.
* * *
Десь угорі летять, летять сріблясті павутини,
чіпляються за всі дерева і билини,
і за лице - за брови, за уста,
і манять полетіти разом з ними,
як нитка золота.
1961 р.
* * *
Люди швидко йдуть з полів,
посміхаються.
Над полями буйні грози
розливаються.
П"є земля жадану воду,
напивається,
як вода у душу радість
наливається.
1961р.
* * *
Весняні відходять ночі,
в садах заметіль яблунева,
в садах передзвінь травнева
мінлива, як очі дівочі.
Відходять весняні ночі,
тебе зі мною немає,
твоя любов для когось
цим цвітом дозріває.
1961р.
НАБЛИЖЕННЯ
м. Переславль-Залєсскій
* * *
Гірко відчути, друзі, в серці своїм порожнечу
болісну і тупу, там де дружба жила.
Там, ізвідкіль лиш ласка тихо лилась товаришу,
дрібні образи прощала, щоб не зчорнити великого...
Серце повне образи, серце повне гіркоти,
бо хіба легко, коли більше нізким поділити
гірким налитий келих серця довірливого.
Тільки вітер зі мною,
тільки весна зі мною,
тільки пісня зі мною - подруга незрадлива.
1962 р.
* * *
Ну як мені, люди,
вам розказать,
як в ніч горобину
жахтіла гроза?
Смертельно підбитою
птицею гриф
ніч крилами билась
в огнях голубих.
Як жили киплячі
розкрила вона,
в страшному пориві
конала одна.
Як юшились кров"ю
розірвані хмари,
а стріли літали
і тіло їх рвали...
1963 р.
* * *
Кімната: фіранки, дзеркало, фарфор;
вона сидить обхопивши коліна,
вона ходить, чай заварює,
босі ноги нечутно ступають.
Нас ніч обступає,
чуття ледь дрімають,
вона говорить, сміється, рухається,
думками боюся туди повертатись,
до ліжок солдатських, що там, за дверима.
Сидиш, думаєш, мрієш, милуєшся,
одне в голові: вона дружина.
Ніби коток воркотить безупину:
це стіл, це вона, це стіни.
Двері, ніч, рука тепла,
казарма - скриплять пружини ліжка,
крутишся, звісно, вві сні тобі тісно,
а вона сидить, обхопивши коліна.
15.06.1963 р.
* * *
Ви чули вечірні пісні дівочі?
То кличуть хлопців і спати не хочуть
дівчата вродливі.
Я бачу - казарми ніч сповила,
мільйонам солдатів повіки стулила,
дівчата їх кличуть.
1963 р.
* * *
Що я тобі скажу,
коли твої руки, як зашморг
ніжний,
так тиснуть, тиснуть - не можу дихнуть.
Що вдію я з собою?
Що вдієш ти з собою?
Нічого не повернуть.
Що я тобі скажу,
коли вже кличе дорога,
тож подарую слово „прощай".
Нам цигака на шлюб не гадала,
і про зустріч нову не сказала,
люба, вибачай...
1963 р.
ВІДВЕРТА
Вона дивилась в очі відкрито
всім солдатам.
Її тіло може сказати,
її очі можуть сказати:
- Я вже ось-ось - мати,
як невтримно повніє тіло.
Вона жінка з лицем відкритим,
і сама поглядає на свій живіт.
Я - солдат незнайомий
поглядаю на неї несміло,
бо воркоче під робою
теплий домашній кіт.
1963 р.
ПІСЛЯ ЗАНЯТЬ
Сидимо, я сиджу,
Сиджу, дивлюсь бездумно,
- тільки їсти.
Що це, що мене сколихнуло
втомленого?
Це жінка пройшла в офіцерську їдальню
з тацею, похитуючи стегнами,
посміхнулась всім,
щось і в мені тріпнулось,
але сиджу німий,
зараз тільки їсти.
1963 р.
* * *
Ось і казарми за пагорбом зникли,
десь за вікно утікають осики,
б"ються об скло комарі і гедзі
крплями крові.
Ось він, назустріч обрій синій,
линуть думки вітру в обійми,
б"ється серце і струшує попіл,
живчики в скронях червоними плямами.
Стигне розлука під вітром навальним,
хочеться все зірвати й розкритись,
тілом і серцем, кожним нервом,
краплею крові вітру назустріч.
26.06.1963 р.
* * *
Сад. Лампочок світлі плями
хитаються в жовто-червоних кронах.
Дівчина з мріями рожевуватими,
з очима синіми в чорних локонах.
Вечір тремтить прозорою свіжістю,
теплого світла дівчина повна,
хлюпає повінь з отвору місяця,
білого світла вода холодна.
Дівчина з мріями дуже цікавими
танцює зі мною і тихо співає,
наче напій на листі настояний
повільно п"є, хоч про те й не знає.
1963 р.
* * *
Людино! Дивись - твої крила ростуть,
сама ще того ти не встигла збагнуть,
тамуючи радості буйної шепіт,
ти вирвалась раптом в розчинений Всесвіт.
Милуйся собою, високо літаєш,
вже Землю матусю за зірку вважаєш,
що світлом червоним жахкоче в імлі:
нема під тобою землі.
Хіба це не сила, хіба це не гордість!
Хай ллється у жили розбурхана радість.
Людино! Гордись, твої крила ростуть,
а нові шляхи непідкорені ждуть.
1963 р.
ОБОВ"ЯЗКОВО ДВЕРІ
Скільки раз вибігали на плац
разом...
Іде солдат, відходить від нас,
після всього лишаються двері.
Скільки слів, скільки рук теплих
і двері
ротом світлим чи темним
ненаситним.
Як не тисне, не рве серця біль -
двері: рип-рип.
Солдат пішов, людина пішла,
тінь пішла і лишилась тінь.
1963 р.
БІГ
Біжать, біжу, біжить, -
хапаю ротом вітер,
неможу, а біжу,
піт зліплює повіки.
Та все ж,
на зло,
візьму
вдихну і видихну
всі сили,
не поступлюсь йому,
себе як аркуш вирву.
Біжать, біжу, - давай, -
горланять хлопці збоку.
Біжу, лечу, горю
і от
п"ю
перемогу.
1963 р.
ПІСЛЯ ЛАЗНІ
Лежу в постелі
весь білий в білім
з гарячим тілом сухим і чистим.
Сюди б до мене
в постелі піну
та кинуть дівчину, як русалку.
Замкнуть обійми,
та випить нічку
на всю солдатську душу
без решти.
1964 р.
СПОМИН
В повітрі скло ледь-ледь,
все чисте, навіть хмари
прозорі
з склом
що холодить уста,
вершки трави на сонці обгорілі
і босі ноги холодить роса.
Я нахиляюсь і беру в траві
холодне яблуко і росяне і свіже.
1964 р.
* * *
Ще ніч весняна від туману дрижала:
- Тривога! - в казармі луна прокричала.
І вихором, враз підрівнявшись повзводно,
розтанула рота в тумані холоднім.
Не встигли зтулити роти простирадла,
ще рухом квапливим казарма звучала,
тепло ще бродило в казармі принишклій,
і сон із подушок солдатських ще дихав.
1964 р.
...це Ваня закохався, мій товариш,
і так кумедно ділиться зі мною
словами,
що затримуються в горлі.
Він хоче щось святе від мене втамувати
й безмежним чимсь зі мною поділитись;
він просто хоче співрозмовника
для щастя.
Моя ж турбота слухати й сміятись,
радіти разом з ним,
від сумнівів оберігати,
уявляти яка вона,
його кохана,
боятись не розвіять сяйва щастя,
аж поки сам він не збереться спати.
1964 р.
ДОДОМУ
Стукочуть колеса у серці луною,
і вітер з вікна мого чуба тріпає.
Мене Україна сьогодня вітає,
стукочуть колеса по серці мойому.
Моя Україно, цілуюсь з тобою,
я вікна відкрив у вагоні і в серці,
колеса стукочуть у буйному герці,
нап"юся і вмиюсь росою.
Аж чую слова дорогі і співучі:
- Татуню, - дівчина до батька говорить.
- Дівчино, - стривожене серце вторить, -
ви чорнії брови і карії очі.
1964 р.
ПОРАНЕНІ ОЧІ
Київ 1964 рік
...моє чоло продовжує вікно -
квадрат білий.
Воно п"є з кулі
повної сонячного світла,
воно заплетене яблуневими вітами,
наче лоб мій нервами...
...прозора усмішка,
хоча крізь шкіру
просвічується
мертва стиснутість м"язів,
хоча
за блиском очей застиглих
страждання здавлене змовкло.
Я бачив усе крізь усмішку друга,
я тис з усієї сили руку,
хотілося більше тепла і підтримки
в цю мужню руку
серцем налити.
- Що трапилось? -
Я не посмів запитати,
бо сторожко він запитання боявся.
Він руку міцно потис на прощання,
немов
за підтримку сказав: „Спасибі".
А я на його дивився постать,
що намагалась випростатись
назустріч вітру...
...клени-факели,
наче хлопці закохані,
тихо горять.
Скільки всюди любові!
Йду - піднімаю листки,
йду - обриваю листки,
спрагло лижуть груди
вогняні язики...
...вікно.
Ніч.
Лампа на стовбі електрична
розсіює велику світлу пляму.
Он автобус поїхав,
заблимав червоним світлом.
Автобус повний людей і світла,
автобус поїхав
і темно.
І знову,
інший автобус
приїхав,
і знову темно.
Я стою в кишені руки,
на стовбі лампа-пляма,
темно...
...виходжу,
вербичко моя,
на світло твоїх очей,
на промені їх чисті.
Виходжу, вербичко моя,
до неокруглених твоїх плечей,
себе вираваю
з багна дороги,
себе приношу
тільки з надією.
Мовчу,
дивлюсь,
і руки мої важкі
лежать на колінах
моїх.
Ти ждеш,
вербичко моя,
ласки моєї.
Я здіймаю руки свої важкі
і гладжу твої плечі,
і від рук своїх
здригаюсь...
...бють куранти по серцю.
Гімн.
Ніч.
Гімн, як вічності музика:
я здригаюсь,
я спати лягаю.
Завтра новий день,
нова ніч.
Ніч, як присуд,
як часу петля.
Розпливається золотом рідким -
зелень,
розливається золотом
юність,
розриває груди пристрасть.
Як вдихнуть, як збагнуть тебе,
вічність...
Враження від очей П.Г.Тичини
...як дві росини,
як дві невиплакані
сльозини,
тремтять на віях
очі.
Розлитись хочуть,
впасти хочуть
чорніючими бомбами.
Вже нічого не скаже він
за очі тяжчого,
нічого не зробить
із цими очима.
- Зірвіть нас,
люди,
а як ви зірвете
руками пітними,
коли ми сльози
в сітці нервів.
Вже скоро,
скоро нас не буде,
а нам не хочеться
мерти.
- О,
не чіпайте очей, що кричать,
мов спазма думок.
Болючою раною відчуття
горять вони в лобі.
- Закрийте нас,
нам боляче відкритістю,
закрийте нас повіками.
Або ні,
відкрийте,
несіть під вітер,
геть з міста,
від себе,
де тільки вітер.
Хай остудить очі
свіжістю,
хай висушить їх
летючою вічністю.
Хай затопче нерви,
жевріючі в орбітах,
холодною вічністю...
Теж про П.Г.Тичину
...ішов якось поривчасто,
поштовхами стомленого серця,
а крізь жакет сірий сутулість застигла проступала.
Він ішов і похитувався, і всі бачили:
похитується на його горбі прозора смерть.
Стискає горло,
аж очі зависають на білих шнурках.
Очі, такі сині і важкі,
нараз стають жалібними і печальними.
Він ішов, підстрибом,
поштовхами стомленого серця,
і ноша його зрідка клацала зубами,
хотіла штрикнути в очі вістря,
щоб їхня синість стала порожнечею,
він пішов,
потрушуючи розумною старечою головою...
...чотири стіни.
Ніч надворі.
На краю стола: „Основи матеріалізму".
На краю стола
чужі,
а були мої,
вірші.
В блокноті чужа,
а була моя,
фотографія.
А лоб холодний-холодний,
як проклята теорія,
що лежить на краю,
холодний-холодний...
...музика залишилась
моєю беззахисністю,
для мене
захищеного іронією.
Музика робить мені
боляче,
від музики мені
холодно,
і твій сміх став
музикою..
Ніні Шумук
...стою на грані твого життя,
засипаного безтурботним сміхом.
Смієшся, смієшся,
моя утіхо,
моя надія:
смійся, смійся, смійся.
Як мені жаль того сміху,
як мені боляче за нього.
Ти втікаєш від мене страшного
в гущу танців, в гущу людей,
а за тобою твої вісімнадцять,
а за тобою тінь моя,
і я знаю, що ти не втечеш,
не втечеш.
Плачте стіни,
плачте лампи повні світла,
плачте вікна червоними слізьми,
плачте моїми тліючими грудьми,
плачте,
плачте,
плачте...
...коли б мені прийти
і подивитись на тебе сонну.
Ти спиш,
лице погашене повіками-віями,
лице відкрите стуленими повіками,
твоє лице.
Тобі сниться щось світле:
може, літній сонячний день,
а, може, весняний білий день.
Твій втомлений дорогою розум спить,
а ти - тільки обрис на білих простирадлах.
Я стою і стримую свої нерозкриті обійми,
що стають крилами,
і боюсь на тебе довго дивитись,
щоб ти не прокинулась...
...в твоїх очах
був сміх,
як вишнева пожежа весни,
в них був сміх,
як вишневий потоп весни,
в них зараз страх,
як вишневий траур чорної землі
пелюстками нагодованої...
...вишенька листя чекала,
туман сльози рясні низав
і говорив:
- Це від радощів.
Стояла вишенька
біла-біла
в сонці, в дзеркалі
і щасливо спала.
Затулила лице білими руками:
- Де моє зелене плаття,
зелене щастя?
А сонні бджоли гули,
як добра бабуся,
а сонце сушило сльози,
а по дзеркалі пелюстики,
як білі крики плавали...
...я ледве втримую сльози в очах
і думаю:
- Чого це, що зі мною
таким дорослим, таким серйозним.
Я плачу повними очима сліз,
що хочуть бризнути.
Я піднімаю лице до неба,
щоб не перехилити
сліз своїх.
Я питаю в неба:
- Нащо
опадає вишневий цвіт?
- Треба,
треба,
треба, -
голос неба.
- Треба,
треба,
треба, -
голос розуму.
треба,
треба, -
голос землі.
- Дивіться на цвіт,
кудою ступати мені ногами?
Скрізь пелюстки...
...ти тікаєш, як руде зайча,
ти біжиш,
ти геть загубилось,
зайчатко руде,
в пересохлих травах.
Я топчу туфлями важкими
траву жухлу,
йду до тебе,
а ти, зіщулившись, не тікаєш.
Коли б можна було втеки,
коли б можна було
летіти
за тобою,
зіркою падучою,
розчерком світлим.
Коли б можна було за тобою бігти,
хотіти пити
серед лугів, весняної води повних.
Коли б я був причиною твого завтрашнього дня,
від якого не можна втекти,
я вирвавби тебе
з очей своїх...
...сміху крихітка,
ідеш і трусишся від сміху,
ти така незбагненно - летюча,
що сьогодні твої примхи
виплюснуть?
А недавно ув очах-причинах
я побачив тверді,
наче доля,
очі,
сплавлені розпукою із серцем,
дивляться,
сміятися не хочуть.
Ти була,
як пляма сміху листяного,
ти така невиплакано-повна,
я боюсь,
смішини-очі слізьми виповняться:
- Смійся, чуєш,
я не буду більш безмовним,
я не буду таким
серйозним...
...затріпотіло лице
віями,
куточками губ,
білою хустиною
безкровною,
невловимою -
занепокоїлось.
Полетіло як білий листок
під всняним
вогкуватим
синім вихором,
забилось на дротах
загнаною пташкою,
зникло...
...дівчина летить,
як ластівка,
і чує своє обтяте повітрям
тіло.
Дівчина летить,
бо розпирають груди
заполонені легені - крила.
Дівчина стала птахою сильною,
білою,
орлицею білою.
Дівчина летить
і спокійна вода
вибухом
ковтає рибу білу,
з людськими очима
від лету примруженими.
Дівчина рине дельфіном,
розриває воду, як синю сорочку.
Дівчина виходить на берег,
її тіло стало сонцем
мокрим,
аж несила дивитись,
вона біжить і махає руками...
...виходжу в осінь.
Мені не хочеться плакать,
мені хочеться дихать,
мені хочеться любити.
Вона така прохолодна тілом
і така гаряча листям.
Я хочу її зловити,
я йду за нею.
Я кидаю на неї погляди
огненні,
я показую,
як горять мої очі,
як дрижать мої руки,
як дише моє тіло.
Я зриваюсь бігти,
я біжу і хочу
бодай цілувати її до нестями.
Я протягую руки
і витягуюсь весь в знак моління.
Я біжу,
я...
задихаюсь...
Мені жаль своїх гордощів,
мені жаль себе -
знака моління.
А потім
мене запалюють гордощі,
я горю і злітаю,
і стаю чорним
круком,
чорним орлом.
Я падаю на неї
тілом і кігтями,
я ніяк не прокинусь,
я люблю тебе...
...ви,
люди,
нащо несу до вас своє серце?
Нащо несу до вас свою любов?
За що вам продаюся?
Вербичко тонка,
хіба то ти з оцих людей виросла?
Хіба то в тебе такі коси,
як в рудих людей?
Хіба то в тебе такі руки,
як в грубих людей?
Хіба то ти з них?
Обламали вербу,
посадили пагінці рожеві,
вони хочуть вербами стати,
а я плачу...
...а я, побитою біжучою мішенню,
стою перед траншеєю,
і доля моя тільки під вогнем,
і тільки в рани кульові приймати вітер.
Сквозить мене
і сушить,
і вуглить джерельну кров,
що виллється у погляд
чорний.
Впаду в траншею,
хлопчачими очима сухими заридаю
і встану, бо ж я землю маю,
що студить груди дощовим плачем...
...за щастя
триматись
серцем,
як пальцями кривавими на виступі скали.
Тоді тільки
чуб під вітром прапоритиметься
і твердь небесну
розірвеш грудьми.
Триматись,
щоб хмари білоголові пестити
руками ласкавими,
щоб руки криваві
видались голубиними крильми.
Щоб пальці спорскували
нігті ламаючи,
а ноги,
щоб ловили опору неіснуючу,
а губи розбиті
цілували камінь,
собою закривавлений,
і думали: сонце...
...напливає ніч водою густою
з плями цього „нічого" - Всесвіту чорного.
Я росток з корінням стою під ніччю,
своїм мозком з глобуса витягнутий.
Моє небо, твердь мою поцвяшковану,
пожували безжальні щелепи розуму,
часто мовчки в темінь зірчасту дивлюся
і боюсь вибухнуть безумством рожевим.
Я тулюся до тебе - близької, живої,
я цілую вуста і вії лоскочучі.
Я стискаю тебе тендітну руками,
в твоїй дійсності впевнитись хочу.
Нас холодить трава під лапою Вічності,
що прийшла з темнотою, як сонце сховалося,
ми з тобою живі лиш своєю мрією,
може в мізках дерев розумних
ми ще не сформувалися?..
...хотів, щоб цей день був повний нею,
а не мною самим.
Сьогодні вже ранок, а клятви моєї нікому нетреба.
Ще вчора вранці я боявся порожнечі дня
і він був довгий, як обруч,
але минув.
Нікому кинути білий день в лице,
вулиця, дім і паркан ніби там і стоять,
запечені лиця зміною днів
он і в нього, і в того, і в неї, і в мене.
Думки, наче шпиці в побитих колесах,
наче аркуш чистого паперу,
а лиця від попелу білі...
...іду без черепа
(я череп разом з капелюхом
покинув дома).
Осіння прохолода
притрушує роздихані завивини мозку.
Росу червону з мозку струшую.
Небо піднялось
на водоростях думок,
товстими нервами
вп"ялись дерева
в кору вічності
і думають.
Іду без черепа,
холодний піт дерев
гарячими краплинами
б"є по клітинах...
...у книгосховище,
де хмарочоси-стелажі
загрузли в хмарах
пропилених,
де,
стиснута мізерністю своєю,
людська душа ходить боїться,
бо розум спресований
розчавлює їй череп
іграшковий,
ударила ракета
вістрям розжареним.
Листки пожовклі
полетіли,
як пелюстки цвіту,
сірий пил
посипався росою вранішньою
на квітку молочаю жовту,
на еру нову...
...тре по очах наждаком круглим
дорога чорна.
Очам боляче.
Як їм ніжним,
драглистим, червоним
винести
це невмолиме тертя?
А зівдки іскри беруться,
наче падаючі зірки?
Може, це очі зітерлись
і мозок кришиться
об круглу дорогу...
...столи весільні
з довгими гранчастими ніжками
чарки повні
в них кришталь горілки
скалками
біля кожної чарки
рука чиста до весілля
чотирикутними арками
весільні столи
як тунелі з лампочками теплими
мелькаючі поїзди
масивністю своєю
чудовиська
руки
очей
голови
по терпкій шкірі
моторошним
у-ух
над кожним столом
по дві зірки
з темені чисті руки
з синіми венами...
...верба
червоні пальчики мочить у вітрі
блакитному,
яблуні рожевими пальчиками
мерзнуть під вітром,
люди з льодинками нігтів
танучих,
з синіми пролісками змерзлих губ
дрижать під весняним ваітром.
Гей ти,
вітре з прозорою льодинкою,
ти теж танеш від весни,
ти теж нещасний своєю смертю,
ти теж щасливий своєю смртю,
бо може потепліти навіть завтра...
...бездомого пса били,
як неприкаяну душу.
Раніш він махав довірливо хвостом,
а потім щирився і гарчав,
і тікав геть;
скавчав на ясний місяць,
а всі спали в теплі.
Його дуже довго били
і кликали ласкаво:
- На-х, на-х, на хліба, - і кидали каменем.
Він вже не міг покачатись на траві,
як ситий собака.
Він вже лежав сірим клубком
біля дороги в набряклому снігу.
І я взяв камінь, думаю: „Спить,
нарешті я вб"ю,
я - вб"ю,
я доб"ю його.
А він дивися в очі
і не тікав,
не мав сили тікати.
Я кинув зозла камінь кудись,
потрапив у стовбур верби,
і вона заблищала на сонці весняним соком...
...не звучить розмова наша,
безглузда й смішна,
заглушена двигуном.
Оголені наші серця
мовчанням
зливаються плямою зеленою
зелених дерев,
що біжать, задихаються,
стоять лініями
в наших очах серйозних...
...нічого не трапилось,
лише
цигарка квапливо горіла
і груди жадібно вдихали дим.
Якась там дешева цигарка,
якась там душевна струнка
перегоріла,
назавжди.
І знову над трубами радісний дим
на вітрі веснянім летить на північ,
віє в очі весняний вітер,
у груди віє,
дим вивіває,
через усе - привіт посилає,
цей вітер сміється над цим усим...
...сини ідуть,
мати ходить на роботу,
батько ходить на роботу:
кожен день,
кожен рік,
цілий вік.
Сини ідуть.
Коли вони миються після роботи,
їхні тіла свіжі і молоді -
мати зливає воду.
На мить їй здалося,
що то її тіло пружно схилилось,
і в голові тисячі смішинок,
а в косах тисячі сивинок,
сини ідуть...
...хтось посіяв білі зерна
в темній ночі,
і темінь відступила від лиця.
І сказав Бог:
- Це очі, як два знаки запитання,
не заглядайте в них,
не кидайте в них піском.
А це сльози, промивати очі,
коли вони дивляться в чорну шибку.
Хіба я знаю, що таке надія?
Може, дівчина,
а, може, горда самота?
Хіба я знаю, хто така повія?
Може, тихе тремтіння води
до м"якого неба?
То ж як шукати,
коли не знаєш,
навіщо хтось посіяв білі зерна?..
...коли б скинути машкару,
зашиту рожевими губами,
загороджену,
заціплену білими зубами,
коли б скинути біле покривало,
то червона і весела людина
стала б веселим клубком.
У цієї білої людини
на лиці чорні літери,
у цієї білої людини,
на лиці жовті літери,
у цієї білої людини
на лиці сині літери.
Чорні очі сиві від злості,
сірі очі м"які, як коти сонні,
карі очі блискучі, як двоє засмаглих тіл...
...цирк:
горять величезні літери
(дресировані звірі - стара утіха),
а навпроти
блоками новими
підіймається будинок - перший сорт
з фасадами ультрамодерновими.
Цирк -
зеленіє сьогоднішній неон,
небо відконтрастовують денні лампи.
Для дня завтрашнього відблимує сьогоднішня ніч,
і Земля ворушить радіоактивними лапами...
