Тіє

 

Нічого із тебе не лишається

лиш мармурові губи,

та ними ми міряємо твоє кохання, знаходимо

твої поцілунки, загублені по коридорах музею.

 

Не лишається нічого живого,

лиш мармурова шия, але тепер

ця шия більше досконала, ніж живе тіло,

ніж твої пестощі, загублені по коридорах готелів.

 

Не лишається нічого, лиш ти,

живіша ніж життя, красивіша ніж краса.

Тобі не треба ні історії, ні смерти, ні намиста.

Цілуєш або всіх, або нікого, або себе.

Не шукаєш душі по довгих коридорах.

 

 

Нефертіті

 

О, королево, різьби і заліза,

зі своєю електричною лютнею,

так довго лунає твоя пісня в льоху,

в каварні, повній диму.

 

Пливе твій корабель з неону

поміж лотосами, немов лейзерами,

і так поволі вітрила гасять себе в світанку льоху,
притишають себе в тунелі, повнім грому.

 

Є коромола смерти,

співаюча під щебенем і асфальтом.

Твоє сонце розбиває саркофаг, мов спис,

розбиває твою тишу, мов гудок

за містом, заповним суму.

 

 

Сменхаре

 

Приходиш до нас анонімно,

питаєш, «Скажіть мені хто я -

бо я так давно забув моє ім'я».

А ми: «Хто ти?»

 

Чекаєш на нас невидимо:

«Дивіться на мене, бо моя краса

була зірвана задавно, немов квіт із золотої бляхи».

А ми: «Що таке краса?»

 

Хочеш нас обняти не надаремно:

«Приношу все кохання із царства тіней.

Смерть - ріка екстази, каскади снів».

А ми: «Запізно. Ми вже не віримо в кохання».

І дзвонять твої сльози: золоті суди.

 

 

Кінь з зеленою гривою з вінілу

 

Чвалає кінь з зеленою гривою з вінілу,

у царстві тіней, за залізницею,

переганяється з потягом, обтяженим червоними кістьми,

чвалає, чвалає, як апокаліпсис карусель;

він має шию, подібну до саксофону (поле стає барабаном)

і чвалає, мов джаз, який має ніздрі і хвіст;

кості чують його, стають червоними бальонами,

вилітають із потягу в небо, вільні, співаючи:

«Немає Бога крім Бога,

і цей кінь - його пророк,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою гривою з вінілу!»

 

Чвалає божевільно, радо, зелено,

скаче по будинках і автобусах,

тягне по вулиці в калейдоскоп,

тягне місто в жовту парасолю -

старі баби танцюють, диктатори їдять суниці,

і Єва йде задом у невинність.

Поважні банки кидають гроші замість конфетті;

червоні семафори пертворюються в троянди,

часописи - в золоту бляху; падає роса, немов дощ;

звільняють в'язнів, діти слухають матерей,

і жінки лежать з піднесеними ногами -

що за свята фривольність!

                                                           Чвалає кінь,

перемагається з сонцем через океан (хвилі стають

        цимбалями),

і за конем війни перестають на хвилинку,

і Де Ґолль цілує прем'єр-міністра Англії,

і прем'єр-міністр Радянського Союзу цілує папу.

Замість каменів - хліби: замість гіркоти, мед,

і кати грають на скрипках,

і крематорії перетворюються в цирки.

На кілька хвилин страшний світ стає тістечком,

і янголи ходять догори ногами в метро.

Все є добро! Все є краса!

Іржавий міст виглядає, як сніжинка,

Фабрика відлітає, немов зграя лебедів,

щури носять циліндри і йдуть на баль,

і навіть сміття блищить, як сапфіри.

 

Кінь з зеленою гривою з вінілу

чвалає вперед, чвалає через всесвіт (плянети стають

        піянами);

його сліди є галактиками,

його пирхання - нові зорі,

його тінь - червоний пересув,

що переганяється зі світом до кінця існування,

та весело кричить саксофоновим ротом:

«Гей, Боже добрий, вже час знищити світ,

бо мені вистачає мій рай з зеленого вінілу!»

І лунає його іржання, мов гудок потяга.

 

Ах, як шкода, що не існує цей кінь,

шкода, що він не чвалатиме ніколи,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою гривою з вінілу.

 

 

 

Джерело: Поза традиції. - Київ, Торонто, Едмонтон, Оттава, 1993 р.