Збирання ожини

 

Нікого на стежці, нікого й нічого, крім ожини,

Вона пообіруч, більше праворуч,

Ожинова алея збігає, петляє,

І десь там внизу кінчається морем. Ягоди,

Мов пучка мого великого пальця, вологі,

Лискучі, в гущавині пашать

Блакитно-темним соком. Прискає на пальці.

Я не вимагала такого кривавого побратимства: зрозуміло, я сподобаюсь їм.

Вони вмощуються в пляшці з-під молока, прилипаючи до стінок.

 

Вгорі пролітають граки чорними галасливими зграями -

Віхті спаленого паперу кружляють у небі.

Їхні голоси самотні, протестуючі-протестуючі.

Я вже не сподіваюсь побачити море.

Високі зелені луки сяють, наче підсвічені зісподу.

Підходжу до куща, такого перестиглого, аж мухи обліпили його,

Звісивши зеленаві черевця і крильця, як на китайській ширмі.

Медовий місяць ягід задурманив їх: вони вірять небесним знакам.

Поворот - і кущі, ягоди - все позаду.

 

Все, що попереду, - море.

З-поміж двох пагорбів раптовий вітер дихнув

На тебе примарною пральнею.

Ці пагорби занадто гарні, щоб пахнути сіллю.

Мене провадить овеча стежка. Останній погляд

Звертається до північної щоки горба, оранжевої скелі -

Вона вдивляється в ніщо, ніщо, крім великого простору

Олов'яно-білих відблисків, і дзвін, ніби сріблярі

Кують і кують неприступний метал.

 

 

Місяць і тис

 

Це - світло душі, холодне і планетарне.

Дерева душі чорні. Світло-блакитні.

Трави виклали свої жалі мені під ноги, наче я бог,

Лоскочуть підошви, нагадуючи про свою покірність.

Випари, духи заселили це місце,

Відгороджене од дому рядом надгробків.

Я просто не знаю, куди вже податись.

 

Місяць - не вихід. Це обличчя замкнуте,

Бліде, мов суглоб, і само не своє.

Він волочить море за собою, як темну жертву: він тихий,

З О-подібним отвором відчаю. Я живу тут.

Двічі в неділю дзвони тривожать небо -

Вісім дужих язиків запевняють про Воскресіння.

Пісно добамкують свої імена.

 

Тис пнеться вгору - він готичної форми.

Очі підводяться по ньому - і бачать місяць.

Місяць - то моя мати. Вона не така лагідна, як Марія.

Його блакитні шати витрушують дрібних кажанів і сов.

Так би хотіла повірити в ніжність -

Образ її, тремкий, у свічках,

Хилиться наді мною, над моїми - її очі.

 

Я довго падала. Хмари розквітають

Блакитно і містично на очах зірок.

У церкві святі теж заголубіють,

Їхні тендітні ноги попливуть над камінними лавами,

Місяць не бачить. Він темний і дикий.

А тисове послання - непроглядна пітьма і мовчання.

 

 

Прибуття скриньки з бджолами

 

Я замовила її, чисту дерев'яну скриньку,

Квадратну, як табуретка, попробуй, підійми.

Я подумала б, це - труна ліліпута

Чи маленької дитини,

Коли б не той гул всередині.

 

Скринька замкнена - це небезпечно.

Попереду ціла ніч,

А я ніяк не можу відірватись від неї.

Нема вікон, а замість входу -

Щілина заґратована.

 

Припадаю до неї.

Темно, темно.

Відчуття порухів африканських рук,

Збитих, сплющених.

По чорному гудуть.

 

Як хз випущу?

І саме гул привертає увагу найбільше,

Дикунське бурмотіння.

Якийсь римський плебс,

Ніщо поодинці, але, боже, гуртом!..

 

Тулюся вухом до шаленої скриньки.

Я не Цезар.

Я просто замовила скриньку з божевіллям.

Бджіл можна випустити.

Їх можна поморити голодом - маю право, я ж власник.

 

Як вони зголодніли!

Цікаво, чи минули б мене,

Коли б розбила замок і випустила їх, а сама деревом стала.

Біляві колонади,

Білосніжна сукня вишні.

 

Мабуть, знехтують мною,

У моєму місячнім вбранні, у траурнім серпанку.

Я ж не медоносна -

Для чого їм завертать до мене?

Завтра стану богинею і випущу бджіл на волю.

 

Бо скринька тимчасова.

 

 

Джерело: «Всесвіт».