Комашка завбільшки з мачинку

- От добре бути таким малесеньким-манесеньким, як мачинка, - сказав неповороткий індик Гиндя. - Заберешся куди тільки захочеш, навіть у порцелянову чашечку білої конвалії, і ніхто тебе там не знайде... А тут стоїш посеред двору, як опудало, - і всі тебе ж бачать...
- Зате й усі тебе чують: "Гир-гир-гир! Гир-гир-гир!" Там, у порцеляновій чашечці білої конвалії, таких звуків у тебе не вийшло б. У порцеляновій чашечці й звук порцеляновий... біленький, ніжний, - сказала комашка завбільшки з мачинку. - Ось ти мене розчулив самою згадкою про той дивний музичний куточок. Люблю там бувати. О-о, як я люблю розкошувати у тому білостінному храмі. Ти ж, Гиндю, навіть не уявляєш, як то цікаво. Не уявляєш.
Гиндя стояв собі та слухав малу щебетушечку. Слухав, бо й справді не міг уявити всього того, що вона розповідала. І тільки аби не здатися якимось мовчазним невтямком, іноді підтакував малій:
- Гир-гир-гир! Так-так-так!..
- Ото залітаєш до порцелянової чашечки, станеш на дні, глянеш - а в чашечці біло та гарно. Засвітило сонце - порцелянова чашечка замерехтіла живим сяйвом, по стінах сонячні зайчики плигають, а на білій високій колоні, що посередині стоїть, золота корона блищить. Вилетиш на ту колону, а то медок на тичинці поблискує. Що вже добрий та пахучий! Поласуєш трохи медком - так і хочеться по тому білому храмові політати. Отут і починається найщасливіша мить, бо такої музики я ніде не чула. Ой Гиндю, Гиндю, то такі чарівні звуки... Ледве махнеш крильцями, а вони й розсипались перелунням по білих стінах білого храму. Я дужче замахаю - тонко-тонко розлягається, мов дзвенить, мерехтіння сонячного зайчика: "З-з-з-з..." Отак швидше-повільніше погойдаюсь у повітрі, а тоді принишкну - а перелуння коливається в тому білосяйному палаці... коливається і виплітається у найтоншу милу музику білого світу...
- Гир-гир-гир! Так-так-так...
- О Гиндю, я не стримаюсь і зараз же полечу в порцелянову чашечку білої конвалії. І сама намилуюся тією чарівною музикою, і тобі на крильцях трохи тих гарнюніх звуків принесу... У самісіньке вушко тобі занесу, аби ти почув...
- Гир-гир-гир! Так-так-так...
Полетіла комашка завбільшки з мачинку до порцелянового білого храму, а індик Гиндя стояв собі посеред двору, розпустивши віялом хвіст, і думав: "От добре бути таким малесеньким-манесеньким, як мачинка..."

Добрі лицарі

Довгою дорогою ідуть муравлики.
Розвідники донесли, що коло пенька Великого Зайця в торішньому листі лежить чимала смачна кислиця. Тепер усі взялися до роботи, щоб завидна перенести її до господи.
Довгою колоною ідуть муравлики.
Та враз налетіла жовна і багатьох поклювала.
Як раптово вона з'явилась, так раптово і зникла.
Зійшлися докупи муравлики та й засумували:
- Як далі бути? Як урятуватися від напасниці? Дорога до кислиць нічим не прикрита, й жовна може будь-якої хвилини напасти...
Стоять муравлики та й журяться.
Коли це з-під листочків голос:
- Не журіться, любі трударики, ми вам допоможемо.
- А хто ви?
- Ми добрі лицарі, а люди нас називають рястом.
Вийшли з-під листочків добрі лицарі та й стали понад стежкою до пенька Великого Зайця. Самі високі, в зеленому вбранні, а на головах по десять шоломів рожевих. Наткнулася жовна до муравликів - аж бачить: грізні лицарі стоять, шоломи, як багнети. О-о, непереливки їй - треба тікати.
А муравлики тільки сміються: "У цих лицарів навіть зброї нема". Та й пригощають своїх оборонців настояним за зиму медом великої кислиці.
А із села прилетіли дударики з золотими крильцями, золотими пасочками і золотими дудами. Посідали вони добрим лицарям на плечі й грають:
Ду-у-у-ду-у-у-ду-у-у....
Добрі лицарі заслухалися та й розчулились: порозчиняли свої шоломи, а в шоломах повно меду.
Ду-у, ду-у, ду-у-у,
Пісенька на меду-у-у, -
ще веселіше заграли дударики.
Почула це жовна та як закричить:
- Бджо-о-о-ли!.. - і з переляку тільки зашуміла.
Так і досі до муравликів не потикається.

Коник коникові брат

Плигнув зелений коник із травинки на травинку - ой зелено, ой гарно як навколо. Плигнув ще - на високу билинку сів. А з билинки ще далі видно. А трава он проти сонечка вилискує та хвилюється. Он які хвильки вітерець по траві жене. "Ану я просто в ті хвильки пірну", - думає зелений коник. Та плиг! - на зелену хвильку лискучу сів. Вона його ж гойдає, гойдає, а він плиг! - та й на іншу сів. Ще гойдливішу. Гойдь-гойдь! Усе вгору та вниз, угору та вниз. Коник зелений плигнув далі - аж на щось тверде попав. Сюди - круть, туди - круть, на всі боки роздивляється.
- І що воно таке? - сам себе питає вголос.
- Як що? Підкова. Моя підкова.
Глянув зелений коник, а перед ним ціла гора стоїть на чотирьох ногах, ще й головою махає.
- Хто ти такий? - питає зелений.
- Коник.
- Ні, я - коник.
- І ти коник, і я коник. Тільки ти зелений, а я гнідий.
- А чого ж я маленький, а ти - як гора?
- Бо ти живеш у траві, а я у стайні.
- Та і ти ж прийшов у траву.
- Це я попастися прийшов.
- А що, ти траву їси?
- Атож.
- А мене не з'їси?
- Ні-і-і... я чемний. Живини не вживаю. Мені трава зелена - найдобріша.
- А що ж оце таке, на чому я сиджу?
- Підкова.
- А її коні їдять?
- Ні, носять.
- На спині?
- Ой який ти, не збагнеш... На нозі. Коли настає зима, ти ховаєшся десь у дупло, а ми мусимо й по холоду ходити, щось возити. А надворі слизько, наші копита ковзають...
- Які копита?
- А глянь мені на ногу. В тебе на нозі пружинка - щоб легше плигати, а в мене - рогове копито, щоб твердіше стояти. А щоб ми не спотикалися на льоду й не падали, то господар до того копита прибиває підкову.
- Чим прибиває? Цвяхами?
- Атож, вухналями.
- І тобі не болить?
- Тут треба вибирати: пожалієш копита - голову розіб'єш... А так і копита ціліші, й підківки коп-коп-коп. Аж дзвенять.
- О-о-о, ця підкова така тверда.
- Бо залізна.
- Я тільки сиджу на ній, і то тверда. А тобі на ногах... А як на щось живе наступиш?
- А взимку все живе спить. Це тільки ми та люди товчемося. А на літо господар мені підкови знімає. Тож не бійся!...
- Та я й не...
- І маєш знати, зелений конику: ми, гніді, вороні, сірі коні, дуже обережні й добрі. Чи вдень, чи вночі, знай: кінь ніколи не наступить на луках ні пташки, ні ящірки, ні коника. Така вже вдача...
- Виходить, коник коникові брат?
- Авжеж. Неодмінно. А люди ще кажуть: хто знайде підкову, той щасливий. Ось ти...
- ...і щасливий.
- Плигай мені на спину - покатаю.
Зелений коник плигнув Гнідкові на спину, Гнідко побіг кружка луками, луками. А зелений коник сидів верхи на Гнідкові й весело гукав:
- Я щасли-и-ивий! Коник коникові брат!
БІЛЕ
- Біле, біле, біле, - грайливо лепече гайворон на вербі, - а що таке біле?
А тоді думає, думає, думає. І знов як зателенькає:
- Біле, біле, біле, біле... І що таке біле?
Аж тут хлопчик іде. Підводить голову вгору:
- Це ти мене питаєш?
- Те-бе, те-бе...
- Гм... Як тобі й сказати...
- Як, як, як...
- Добре, спускайся на нижчу гілку, я тобі покажу.
- А не...
- Спускайся, не бійся. Не зачеплю. Ось так... Тепер нищечком дивися он туди. Бачиш? На білому пеньочку сидить білий котик і білою лапкою ловить білу сніжинку. Ловить і ловить...
- ...та ніяк не спіймає. А я ось... - мах! і теж не спіймав, тільки сам похитнувся. - Дарма, я краще по-своєму! - та як махнув чорним крилом, то й усі білі сніжинки від себе відігнав.
- Посидь, братику, тихо та помилуйся, як на білому пеньочку сидить білий котик і білою лапкою ловить білі сніжинки. Що вловить, то вона й розтане... До речі, а де ти почув оце "біле"?
- Тут, тут, тут... Ішла собі дівчинка та як вигукне: "Ой, яке біле все!.."
- Біле та гарне, - додав хлопчик та й пішов собі.
А гайворон:
- Гар-не, гар-не, гар-не, гар-не...

Три ліхтарики в темному лісі

Було темно-темно в лісі. Навіть пташки не співали, муравлики з дому не виходили, а метелики спали.
Тоді з-під землі вийшли три зелені хлопчики. Вони засвітили білі ліхтарики, що були в них на голові, - і в лісі стало видно.
Виглянув один муравлик у вікно:
- Гей, браття, надворі вже день.
Повибігали усі муравлики - світло та ясно. Пораділи вони й почимчикували вервечкою на полювання.
Позліталися птахи й заспівали.
А метелики сплять.
- От лінивці! - сказали три ліхтарики та й стали їх будити. Підходять вони до кожного й світять у самісінькі очі:
- Пора вставати!
А метеликам хоч би що - і вусом не ведуть. Вони просто не знали, що то ліхтарики, вони думали, що то підсніжники.

Сині черевички

Ходив, ходив, ходив синім лісом синій Вечір та й забарився.
Стала його мати Ніч шукати й додому кликати:
- Си-и-и-ну!
Почув він та й дух затаїв: "Мабуть, битиме".
І - бігом, бігом, бігом додому. Щоб як мати гукне, сказати їй: "А я тут, я коло хати був, далеко й не ходив..."
- Си-ину! Сину! Си-иній синку!.. - непокоїлась мати.
Ось-ось добіжить Вечір додому, ось-ось добіжить. Та перепинився й наробив шелесту - наполохані сичі закричали, заверещали, а мати почула та й сплеснула в долоні:
- Нарешті з'явився, та ще й босий! Де ж твої черевички?
А Вечір стояв, похнюпившись, і тільки блимав темними очима:
- Погубив.
- Ану ходім, показуй, де.
Цілу ніч ходила мати з сином, шукала черевички. Так і не знайшла.
А вранці коники-стрибунці вийшли з хатки з-під листка - аж коло порога сині черевички стоять, повні живої роси.
- То лісові фіалочки, - підказує вивірка з дупла.
- Ні-і, сині черевички...
Коники спочатку здивувалися, а потім напилися живої роси, взули сині черевички та й стали на воротях:
- Ласкаво просимо до хати, любе сонечко.

Цапина борідка


Хлопчик зручно сидів біля мами й роздивлявся різьблену ковіньку, з якої позирали на нього випуклі усміхнені очі. "Цапині", подумав хлопчик і простежував далі. "Ага, он і борідка, така сама мичкувата, як у цапка, і теж усміхнена... Гм... Гм... усміхнена цапина борідка..." Вагон метро похитувався, і борідка покивувала. Наче цапок до хлопчика здоровкався: "Ме-е-е-е..."
- Мамо, цапок.
- Ага, цапок.
- Ма', він здоровкається...
- Ага...
- Ма'...
- Сиди собі нишком...
- Ма'...
- ...
А цапок усміхався до хлопчика:
- Що, побалакав?..
- Не смійся... Краще скажи, де ти такий узявся?
І хлопчик доторкнувся до нього пальчиком, погладив чубчик, ріжки, борідку...
"Ну й ловкий..."
- А чого ти так скрипучо обзиваєшся?.. Не мекаєш, а рипиш...
- Ме-е-е-е... - усміхався цапок та й усе.
- Ти наче на протезах, - дорікав йому хлопчик і торкав пальчиком випуклі усміхнені очі...
- Зараз виходимо, давай руку...
А хлопчик гладив цапину скрипучу борідку.
- Чуєш, виходимо... Руку давай, - мати схопила його за руку й потягла до дверей.
Хлопчик ще озирнувся на цапка, хотів попрощатися. А побачив, як на їхнє місце сідав якийсь чоловік і простягав залізні ноги. У нього в руках була різьблена ковінька з рогатою голівкою. Цапок усе усміхався й скрипучо сказав на прощання:
- Ме-е-е-е...