Чому омріяна віками держава, за яку стільки людей віддали своє життя, отримала замість справжнього ставлення до себе цинічний пофігізм? Чому був перекривлений Сосюра, і його вірш «Любіть Україну», який коштував йому переслідувань, комусь здався смішним? Полюбили Оклахому. Також Симоненко писав дуже нудно, на думку пофігістів: «Вибрати не можна тільки батьківщину». Один сучасний письменник запропонував: а може, продати цю батьківщину та купити собі іншу? Справді, для того, щоб купити іншу батьківщину, треба продати цю...

Книжка «Сашко Неборак. Простір польоту» є зібранням спогадів і матеріалів про цю неординарну талановиту особистість. Своєрідним камертоном до видання слугує тепле слово Андрія Содомори, чий син Павло разом із Сашком, Святославом Козаком і Андрієм Альфавіцьким створили в період зміни формацій музичний гурт «Неборак-рок-бенд». Вражають глибинні за своєю суттю спогади Сашкового брата Віктора, його роздуми про народження та смерть. Чимало людей, кого доля звела з Сашком, написали свої спогади про нього...

Не раз уже писано, що поетичне (а доцільніше говорити про міфопоетичне) кіно вибудовувалося на основі високопрофесійних літературних текстів Михайла Коцюбинського, Миколи Гоголя, Василя Стефаника, Василя Земляка та інших письменників, себто творів, де народна культура була пророблена зусиллями суто особистісними. Та й потім магістральним сюжетом тут є двобій окремо взятої людини з патріархальним колективом. У «Тінях...» Іван повстає проти одвічного звичаю родової помсти. «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка та інші шедеври вітчизняної кінопоезії мають суголосні мотиви...

Пісню «Дорога в ліс» навіяла «Лісова пісня» Лесі Українки: читаючи поему, я збагнув, що весь мітологійний світ iз мавками, русалками та иншими істотами - це зворотний бік нас самих. «У цьому полі, синьому, як льон» - річ на щемливу лірику Василя Стуса. А от «Схована у мріях» - колискова для донечки, яку я дуже мріяв мати від своєї коханої.

Мультфільм «Хто боїться дядечка Бабая» виконаний у традиційній техніці малюнка, в якій режисер Наталя Марченкова є професіоналом («Війна яблук і гусениць» - одна з найвідоміших її мальованих мультиплікаційних стрічок), хоча вона працювала і з ляльками («Залізний вовк»), і в техніці перекладки («Пригоди капітана Врунгеля»). «...Бабай» матиме, так би мовити, синтетичне зображення: окрім малюнка, використовується 3D-технологія, комп'ютер також застосовують для розфарбовування і монтажу.

Тож не до Василя Шкляра і не до його героя мусить висувати претензії Олександр Фельдман, а до зовсім інших персонажів - як історичних, так і сучасних. У тому числі й до себе, рідного, оскільки шанобливе ставлення до української мови і культури, їхнє знання за ним не помічені. Останній приклад з цього ряду - це кваліфікація Шевченківського комітету, до якого, попри всі реорганізації, входить чимало знакових діячів української культури, як "бюрократичної організації"...

...Ви знаєте, мені завжди дуже приємно, коли і журналісти, і критика, і преса порівнюють мене, мою манеру гри, чи знаходять у ній вплив таких великих ґітаристів як Ел Ді Меола, як Джон МакЛаффін, Пакко де Лусіа, Карлос Сантана... Мій основний ґітарист, який вплинув на мою манеру гри - у мої шкільні роки, коли я тільки починав грати, це Ел Ді Меола. Великий! І так сталося, що через багато років мені пощастило виступати з ним разом на одній сцені в дуеті, не одного разу... З двотисячного року ми з ним знайомі, дуже щільно спілкуємося, иноді співпрацюємо...

Тут є  прямі  закиди сучасній українській  літературі. І  я  не можу сказати, що вони мене не зачіпають.  Я думаю, змаразматіла Ліна Василівна. Я думаю, що абсолютна більшість нас, особливо інтелектуалів старшого покоління, покоління 80-90-х - всі вони промовчать. Як на це можна серйозно реагувати? Але вони зобов'язані реагувати. Якщо зможуть прочитати та розшифрувати цей роман...

Нам на кожному кроці нав'язують інформацію. Змушують нас думати, що будь-які державні розборки мають нас переймати настільки, що ми маємо на це все дивитися, як на серіал «Просто Марія» - плакати, співчувати. Не жити своїм життям, а жити життям нав'язаним. А те, що у пані Ліни ледь не половина речень у романі - це назви новин у стрічці новин - уже говорить про те, що таке, не-своє життя, для неї, тобто для головного героя, уже стало перманентним станом. Перманентним нав'язливим станом...

На трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом) дісталися леґендарної кав'ярні на Пушкінській (там, експромтом, зкопита, ми колись зсували-накривали столи і годинили мистецькі поетичні вечори - на жаль, вона, та, знаково-дорога «Пушка», вже зійшла на pops-ові «віденські булочки» - у небуття, як і вікопомна «Кулінарка», театральна «Заньковецька», «Рога й копита» і «Трі ступєні» на Прорізній - кількома місяцями тому канула у засвіти ще одна, - де збиралась богемна братія, - остання кав'ярня на Пушкінській...