У передмові "Нетлінне серце Словенії" літературознавець і перекладач Віль Гримич зазначив: "Нелюдським зусиллям розірвавши кайдани провінційности й консервативности тогочасного словенського буття, він став в один ряд з такими його сучасниками, як Пушкін, Шевченко, Міцкевич, Гюґо". Це про Франце Прешерна. Воістину, якщо народ має поета такої величини, він упевнений у своєму майбутньому. Думаю, що це добре усвідомлюють словенці, яких налічується понад два мільйони...

Одне з цих інтерв'ю відіграло значну роль ув особистому житті Ліліан Бетанкур: на зйомках для Egoiste понад 20 років тому спадкоємиця познайомилася з Франсуа-Марі Баньє (Francois-Marie Banier) - людиною різноманітних талантів: фотографом, художником, романістом, драматургом. Баньє створив фотопортрети багатьох знаменитостей - зокрема, Франсуази Саґан, Ніколь Кідман та Джонні Деппа.

Роман як літературна форма, яким він був у XIX і XX століттях нині фактично зник. І я сьогодні не чекаю великих романів. Тепер взаєморозуміння між людьми виникає на основі образів і звуків, а не на основі абстрактних ідей. Мені здається, що це відкриває нові можливості. Ми знаємо, до чого нас привело друковане слово - на основі абстрактних ідей виникли ідеології, а потім були ГУЛАГ і концтабори...

Актори не грають - вони живуть. Галина Баранкевич у ролі Дарусі в дорослому віці: приклад колосального напруження психіки. Героїня не живе, а повторює життя своїх батьків. Її єство застигло в минулому, в щасті минулого, воно неповторне, і це бажання переповторити його - неспиниме.  Матронку Світлана Винарчук теж грає з себе. Її героїня - мати Дарусі - творить виклик Богові - де ж ти є і чого помагаєш катам нашим, а від нас відвернувсі?

Жодних політичних спонсорів або тих, чиї оприлюднені імена є обов'язковою умовою журналістської акредитації. Але ми згадуємо цих людей, бо вони, на нашу думку, є живим феноменом цієї події. Це молоде прогресивне подружжя, яке любить балканську музику та активно подорожує Європою. Аби зібрати такий склад фестивалю, їм довелося протягом тривалого часу виловлювати музикантів по всьому континенту.

Хай там як, але в 1930-х конструктивізм Єрмілова став неактуальним для влади. До нього, а також до його друга-поета Поліщука обережно ставились навіть колеги по революційному цеху. Ризиковане "ліжко для кохання", зроблене ними на пару, порнографічна поема "Онан" Поліщука і культивування "полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці" та гасла "хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь", не могли не вражати кондову пролетарську моральність.

Як ґітарист, Едуард полістилістичний. Він, либонь, першим в Україні поєднав джазову традицію з авторською піснею. Але до того він додає ще саунд ґітарних балад епохи «довговолосого металу» 80-х років, класичного блюзу та академічної музики. При всьому тому Едуард Драч - член Київського кобзарського цеху. А там традиції консервативні: приміром, не допускається імпровізація під час виконання побожних пісень і псалмів (а вони теж звучали того вечора).

Скульптор-вигнанець ліпить погруддя письменників Олександра Олеся й Спиридона Черкасенка, керівника уряду ЗУНР Євгена Петрушевича, тодішнього голови еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького. А відвідавши Мюнхен, Паращук, як і десять років тому, отримує запрошення викладати скульптуру. Але ж ні, український емігрант задумав повернутися на батьківщину. І лише інтуїція врятувала його від репресій.

Марія Примаченко, її великий незбагненний талант, її могутня особистість захоплювала та захоплює дотепер. Для української культури вона є знаковою постаттю, однією з її правдивих  ікон. Творчість цієї художниці проростає новими зернами в сучасному мистецтві, дизайні, моді, літературі. І про це пишуть, аналізують філософ Юрій Легенький, живописець Тіберій Сільваші, культуролог Людмила Лисенко та инші відомі українські дослідники.

Сьогодні екзальтовані Стріндберґові тексти, якими колись зачитувалася вся Европа, сприймаються значно спокійніше. Крім того, придатність 55-томної спадщини Авґуста Стріндберґа до всіляких творчих переосмислень та переробок вчасно помітили німець Бертольд Брехт та швейцарець Фрідріх Дюрренматт. А вічно актуальні думки про двобій інь та янь час від часу стокгольмські театри стали подавати у формі своєрідного дайджесту...