За тридцяті роки минулого століття представники імперсько-більшовицької влади винищили найкращих українських мистців (письменників, художників тощо), розстріляли кобзарів, зліквідували українську церкву - УАПЦ, згорнули ВУФКУ, влаштували Голодомор для українського селянства й винищення інтеліґенції. Яким словом означити наведені факти, якщо це не був геноцид?..
Михайло-Лев Бойчук народився 28 жовтня 1882 року в селі Романівка нині Теребовлянського району на Тернопільщині в бідній селянській родині. У малограмотних батьків було ще восьмеро дітей, та вони зробили все можливе, аби первісток навчався. 1898 року юний Михайло з'являється у Львові, а незабаром, підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка, їде на навчання до Австрії. Як засвідчують матеріали судово-слідчої справи, Михайло Бойчук скінчив у Відні художню школу, затим три академії мистецтв - у Кракові, Мюнхені та Парижі.
1911-1912 роки - мешкав у Львові. Під час першої світової війни як австрійський підданий був засланий до Уральська. Восени 1917 року приїхав до Києва, де в цей час урядом УНР засновувалася Українська державна академія мистецтв. Обраний одним із перших її професорів. Із 1924 року - професор Київського художнього інституту, з 1925-го - член Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ).
Слава до художника прийшла ще 1910 року, коли на виставці в Салоні Незалежних у Парижі презентувалися вісімнадцять праць «школи Бойчука» під загальною назвою «Відродження візантійського мистецтва». Европейська преса високо оцінила новаторські пошуки українського мистця. У своїй творчості Михайло Бойчук орієнтувався на монументальне мистецтво України-Руси та Візантії. Саме з тих глибин він прагнув прокласти стежку до нової української художньої культури. І це йому вдалося.
Добре відомі його твори «Пастушка», «Молочниця» (1910), «Ратай», «Школа» (1910 - 1914), «Під яблунею» (1912 - 1913), «Дівчина з квіткою» (1917 - 1918), «Збори жіночого активу» (1929); портрети Б. Лепкого та С. Жеромського. Під керівництвом Бойчука виконано монументальні фрескові розписи червоноармійських, так званих Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію на Одещині (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933 - 1935).
Розвиваючи ідеї національної художньої спадкоємности та гуртуючи навколо себе однодумців (Т. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, К. Гвоздик, І. Липківський, В. Седляр, І. Падалка), Бойчук став не тільки корифеєм українського монументального стилю, а й фундатором вищої художньої освіти в Україні. Тим часом у більшовицькій сервільній пресі все частіше почали з'являтися звинувачення в тому, що живопис художника далекий від соціалістичного реалізму, що монументалізм, розрахований на широке коло глядачів, потрібний йому лише для антипролетарської аґітації. А візантизм - це пропаґанда релігійного опіуму!
Однак таких звинувачень для початку переслідувань було замало. Аби знищити Бойчука й усю його школу, потрібні були вагоміші «арґументи». І вони знайшлися: «...колишній офіцер австрійської армії, професор Київського художнього інституту Бойчук є одним із керівників націонал-фашистської організації...».
25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували. Слідство найбільше цікавилося зв'язками маляра з митрополитом УГКЦ графом Шептицьким.
В обвинувачувальному висновку Бойчук постав як «активний учасник контрреволюційної націонал-фашистської терористичної організації», а тому підлягав судові Військової колеґії Верховного суду СРСР із застосуванням закону від 1 грудня 1934 року. Вирок - розстріл. Його було виконано в Києві 13 липня 1937 року.
Після арешту мистця більшовицькою імперською владою практично всі твори Бойчука були знищені. Деякі з них дійшли до нас лише у світлинах. Але й ті окрушини, що лишилися, свідчать про геніальність художника Бойчука.
За матеріалами журналу «Київська старовина»
P. S. Українській культурі постійно загрожували й загрожують російські імперіалісти. Відомий сучасний ідеолог російського шовінізму Ґріґорій Клімов пише таке: «...Нужно проводить границу: нормальный, здоровый национализм нормальных людей и - та же вещь в гипертрофированной форме, которая превращается в болезненный национализм, в данном случае украинский, - их стреляла и советская власть, их стреляла и немецкая власть...». І ще одна цитата: «...Если вы хотите создать здоровое государство, вы должны изгнать всех поэтов (у цьому випадкові йдеться про мистців загалом. - Ред.) за пределы этого государства».
