«Я дивлюся як, з року в рік, одні й ті ж високопоставлені верерани танцюють і співать біля могил і пам'ятників полеглих у другій світовій війні - я не маю до них претензій, це проблеми їхньої совісті; я радий за дітей війни, котрі, нарешті, подбали про себе за рахунок внуків, окупувавши Верховну Раду і зґвалтувавши закон про пільги і доплати тим, хто пережив і окупантів і переможів, - пише відомий український поет Микола Біденко. - Я лише проти, щоб ці дряхлі адепти мертвих ідеологій вказували внукам і правнукам, як їм жити та працювати і при цьому не заздрити переможеним, проїдаючи їхні подачки».

 

 

*  *  *

мені дитинство так брехало, як тільки можуть набрехать

червоні воїни в білих кальсонах.

 

я дивлюся на немічних старців обвішаних подаяннями смерті і гарячкою в черепах. вони осиротили землі і води, а все, що хотіло жити, мусило дихати важко. тепер ці безпритульні слуги безголової Ніке купками обсідають святечний мотлох і промовляють величальні слова, намагаються хороводити, але на їхньому весіллі завжди дітей вбирають у похоронні савани. вони, мов свічка в печері, щиро дивуються, що всі, котрих вони завели в цей прихисток, намагаються вирватися на бозна-які небезпечні простори.

я хочу, щоб вони пішли, туди, куди вони й налаштувалися, та мені страшно за той нібито кращий світ. те, що вони зробили з нами, видно на їхніх обличчях, ці очі не прикрасили б і оселедячі голови. вони щедро сіяли свої зуби на наших нивах і чекали, щоб зійшло, - так собі уявляючи народження внуків - їхні скелети повилазять проростками мечів.  те, що безсиле ненавидить усе.

і новий день вони вперто намагаються підім'яти під себе, та якось непомітно він підсунувся під них, як лопата під гівно...

 

після них не хочеться бути ніде

я хочу знайти одинокий світ

 

зло - це процес нероздільний

народження і пожирання

 

разом немає для нас існування

ми кисень і водень в замерзлій воді

 

Микола Біденко