У тридцяті роки минулого століття Михайло Рудницький видав збірку нарисів під назвою "Від Мирного до Хвильового".

Це той самий Рудницький із кола "Молодої Музи", який у часи свого університетського професорства в післявоєнні роки прославився таким анекдотом-бувальщиною: на запитання одного наївного студента "Скільки дадуть за добрий роман?" (у сенсі гонорарної винагороди) професор відповів: "П'ятнадцять років" (у сенсі позбавлення волі). У цьому ж джазовому сюжеті цікавою для нас є назва згаданої збірки нарисів, у якій титульно присутні два літературні псевдоніми, адже справжнє прізвище Панаса Мирного - Рудченко, а Миколи Хвильового - Фітільов. Сам Михайло Рудницький послуговувався цілою низкою псевдонімів, наприклад: Орест Ордан, Лесь Рибчук, Ярослав Стефчин тощо, але вельми полюбляв криптоніми (зокрема, в газеті "Діло" у двадцяті-тридцяті роки свої переклади підписував а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и... і далі за абеткою).

Майже чотири десятиліття тому вийшов "Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ-ХХ ст.)" (1969) Олексія Дея, в який було влито майже всі дотогочасні спроби збирання та розшифровування прибраних імен. Під саму завісу минулого тисячоліття невтомний трудівник на цій ниві киянин Веніамін Еппель видав "Нові матеріали до словника українських псевдонімів" (1999), а на перспективу планує підготувати якнайповніше видання словника, до якого мають потрапити всі можливі дотичні матеріали. "Під лежачий камінь вода не тече", - свідчить українська народна мудрість, тож добре, навіть чудово, що й у цій начебто маргінальній галузі щось та й робиться. "Робота сама за себе скаже", - зафіксовано в збірнику М. Номиса "Українські приказки, прислів'я і таке інше" (до речі, цитую за оригіналом першодруку 1864 року видання). До речі, Номис - псевдонім Матвія Симонова з елементом паліндромії. Видатний фольклорист основу свого прізвища Симон відчитав ззаду допереду - і вийшло Номис.

Чи не найбільшу кількість псевдонімів за всю досьогочасну історію української літератури мав Пантелеймон Куліш. Для прикладу наведу лише деякі з них: Іван Гроза, Євгеній Горницький, Данило Юс, Петро Забоцень, Іродчук, Казюка, Козак Белебень, Макогон, Панько Небреха, Опанас Прач, Павло Ратай, Солодкий, Хуторянин тощо. Чималі комплекти псевдонімів мали й інші українські літератори, зокрема Іван Франко: Хома Брут, Віршороб Голопупенко, Джеджалик, Іван Живий, Гаврило Кремінь, Мирон, Не-Давид, Рижий, Руслан тощо.

Українські письменниці мали напрочуд характерні псевдоніми, настільки милі та вдалі, що саме під ними вони залишилися в анналах історії літератури або в пантеоні незаперечних класиків: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович), Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш), Олена Пчілка (Ольга Драгоманова-Косач), Леся Українка (Лариса Косач-Квітка), Дніпрова Чайка (Людмила Березина-Василевська), Віра Лебедова (Константина Малицька, яка серед інших мала ще й псевдонім Дністрова Чайка), Марійка Підгірянка (Марія Ленерт-Домбровська), Олена Журлива (Олена Котова-Пашинківна). Це начебто загальновідомі жіночі псевдоніми, а серед маргінальних трапляються деколи дуже веселі цікавинки: наприклад, Софія Русова мала, зокрема, і псевдонім Баба Нона; а мама Дочки Прометея мала також псевдонім Цяцька.

Щось схоже на протопсевдоніми знаходимо й у Старому Завіті. От, для прикладу: "Бережися заключати союз із мешканцями краю, куди ввійдеш, щоб вони не стали тенетами для вас. Ба більш: ви мусите зруйнувати їхні жертовники, порозбивати їхні стовпи й порубати їхні ашери. Ти не будеш поклонятися іншому богові; бо Ревнивий - ім'я Господнє, він Бог ревнивий" (Вих. 34, 12-14).

У лугосадівському мікрокосмосі теж зблискують псевдонімні зорі. Згадаю тут про одне сузір'ячко з вересня 1991 року, коли я у своєму Парнасленді опублікував поспіль сім добірок Назара Гончара, у кожній із яких він виступав під іншим псевдонімом. Сім сюжетів - сім псевдонімів. "Пегас під Музою" - Назар-Назар Багнет-Багнера; "Цікаве відкриття" - Жак Страшне; "Ще одне цікаве відкриття" - Зіґфрід Цуґцванґер; "Озирнись у гніві, або Повертаючись до надрукованого" - Гнат Резиґнат; "Багато імен і справжні всі" - Богдан Бознахто; "Нудне закриття" - Фелікс Інкоґніто; "Ще одне нудне закриття" - Шота Мбудедалі. Я купував по три примірники газет із цими публікаціями, щоб вирізки з одного примірника архівувати, а з двох інших - повклеювати в тоненькі зошити, аби скомпонувати дві книжечки з Назаровими ж візерунками-ілюстраціями. Одну з тих двох "книжечок", якщо мені не зраджує пам'ять, я тоді ж подарував збирачеві та поціновувачеві ексклюзивних раритетів Юркові Коху.

Дехто небезпідставно вважає, що писати про себе нескромно. Але ж письменницька продукція і є зазвичай писанням про себе, улюбленого, - навіть коли ти пишеш про загадки тамплієрів чи туманність Андромеди. Та й сказано у Святому Письмі: "Сину, прослав себе скромністю, шануй себе в міру своєї вартости" (Сир. 10, 28). Тому скромно згадаю тут і про деякі свої псевдоніми, кожен із яких має власну аргументацію, що не конче підлягає розголошенню: Зенон Сенатович, Олександр Головерса, Антон Різнер, Всеволод Соневицький, Іван Богословський, Павло Яворський, Мартин Орнатовський, Роман Грецький, Пантелеймон Ясько і ще ціла вервичка. Ритмічна фраза з початку цього джазового сюжету "від Мирного до Хвильового", перегукуючись із рядком Олександра Гриценка "від "Слова" аж до Воробйова", переплавилася в суголосну титульну фразу "від Рудченка до Фітільова", розшифрувавши й так очевидне.

Іван Лучук

Мову ориґіналу збережено