Лист Юрка Ґудзя до Петра Сороки

З лютого 2000 року.

Петро, доброго дня Тобі!

Щиро дякую за збірку Е.Андієвської, за Твою власну книгу, за добрі слова про мою «Ісихію»... Дискета з її текстом зосталася в Києві, на квартирі Олега Лишеги. Десь за тиждень-півтора (після шкільного дня «розплати») збираюсь їхати туди, тоді ж хочу вияснити, чи буде «Кур'єр Кривбасу» друкувати «Ісихію»... Бо Г.Гусейнов - гарний видавець, але іноді - надто обережний: я пам'ятаю, як з моєї статті про «шістдесятників», яку свого часу вмістив «К.К.», раптом щезла цитація зі щоденників В.Стуса, де він пише, що Київ епохи 1500-літніх «празднічків» - це не його час, що то - час Драча, капітулянта поезії, час бездарних Яворівських...

Боюсь, що й мої теперішні пасажі, щодо кондукатора Чучмеску можуть видатися йому надто радикальними... Та, якщо чесно, свою нову річ мені хотілося б побачити саме в «Сові» - це якийсь новий, чистий і невідомий мені простір, зі своїми перевагами й перспективами... Й у Тернопіль десь навесні я приїхав би з радістю, і про зустріч зі студентами треба буде домовитись... Може, ще до того часу нам вдасться десь перетнутися в Києві чи Ірпені? Бо є багато спільних тем, які не вміщуються в окремі листи... Й ще один мій суб'єктивний «бзик»: чому Петро Лот? Адже Сорока - справжнє прізвище -більш об'ємніше, містерійніше у своїй невигаданій сутности, в своїй приналежности до спільного Хліба й Тіла, до Євхаристії живих і мертвих.:. Петро Сорока з Тернополя, Петро Сорока з Грицівців, з води й землі, з неба й вогню, з Емми, з Ганни, і т.д., а Петро Лот - надто обмежена прив"язка, - лише з Содому, хай навіть і праведник єдиновцілілий. Сорока - це невидиме прізвище, назвисько майбутньої душі, й за ним - чистий простір, а за Лотом - ціла юрба соляних стовпів, непотрібних алюзій... А ще - мій особистий спогад, що матір мого улюбленого джазового піаніста Білла Евенса звали Марія Сорока. І про фантастичні пейзажі кріпосного художника, теж Сороки... А ще - назва ненаписаної (ще) рецензії: «Петро Сорока: Апокрифи безпритульного дяка Отченашика». Та, врешті-решт, можна і Лота залишити, з тієї точки зору, що Лот аж ніяк не буде перейматися терціями Влесової Книги.

«Обабіч видимого» - книга жива й цікава, вона має свій власний, ні на кого не схожий ритм і структуру, окремі її дотики, окремі «логотопоси» вириваються за межі цього божевільно-лшійного часу, за межі й самої майбутньої книги - як завершеного типографічно-літературного продукту. Нині - це рідкісне явище і Твоя безсумнівна удача...! Єдине, що «виламується» з усієї будови це - «велесові уламки». Никифор, Ганна Собачко, В.Свідзинський, В.Стус, Рільке, Емма, Р.Бабовал, витворюють цілісний і органічний ряд - це «тихі» образи (парсуни) зрощені в одному силовому полі, приналежні до спільного регістру... «Жерці» - це зовсім інший триб, інший, жорсткий і жорстокий, неуникно ідеологізований спосіб світосприйняття... Недаремно ж колишні «класики-прапороносці» так полюбляють нині (замість вчорашніх оспівувань комісарів у чорних шкірянках) обслинювати свіжовитесані мертводруки з обов'язковим пантеоном новітніх ідолів. Бо й самі все ще прагнуть бути жерцями, волхвами, біснуватими ясновидцями, добре відчуваючи новітню кон'юнктуру... Не варто поповнювати їхні ряди, «краснопісьменницька» Спілка продукує все те легіонами.

Зауваження щодо композиції: як на мене, «армагеддон» -надто (стосовно сили звуку, давніших децибел) «високий», барабанний зачин для такого «тихого» розділу, яким є весь «Никифор», може ним варто його завершити? Хоча в житті самотнього Никифора, в завершенні його долі вчувається не «остання битва», а своєрідне Преображення, тим паче, що на межі постійно нульових дат у літературі сучасній (не тільки українській) є аж надлишок усяких апокаліптичних візій і тлумачень. Вони вже нікого не дивують, не лякають, давно стали загальним місцем... А й справді, може «Одкровення» Івана Богослова - то не стільки пророцтво «кінця світу», скільки звістка про його можливе Преображення?

Вже вибач мені, будь ласка, що стільки випробовую Твоє терпіння, бо дуже хочеться побачити Твою книгу на рівні її можливих потужностей, її внутрішньої пасіонарності... Тому й хотілося б десь зустрітися в найближчому майбутньому й поговорити про все... Може, десь в Житомирі здибаємось, - по дорозі на Київ? На все добре! До зустрічі! Юрко.

Джерело: Юрко Ґудзь // Сорока П. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року. - Тернопіль: «СорокА», 2008.

Мову ориґіналу збережено