Мистецький портал МузаUA продовжує оприлюднювати матеріали про мистців, які тим чи тим чином були причетні до об'єднання «Молода муза».
Понад 30 років тому музична культура України відзначала 100-річчя одного з найвидатніших українських композиторів ХХ століття Станіслава Людкевича. Унікальний випадок: на святкуванні був присутній сам ювіляр. Станіславу Пилиповичу було даровано прожити 101 рік. Людина-легенда за обсягом своїх знань і таланту, Людкевич відкрив світовій культурі, насамперед, музику його рідної Галичини. Він став першим серед численних талановитих аматорів Західної України, хто наважився в ті далекі часи обрати шлях музиканта-професіонала.
Людкевич закінчив філософський факультет Львівського університету і університет у Відні, де навчався у видатних музикантів. 18-річним юнаком він організував у Львові ювілейний вечір Івана Франка, з яким був особисто знайомий, тоді прозвучала його кантата «Вічний революціонер».
Відтоді упродовж 80 років він очолював музичне життя Західної України. Його поеми «Каменярі», «Мойсей» на слова Івана Франка, опера «Довбуш», «Прикарпатська симфонія», сюїта «Голоси Карпат», «Галицька рапсодія» і багато інших симфонічних, хорових, пісенних творів увійшли до скарбу української культури. Одним з улюблених його поетів був Шевченко.
Композитор збирав розсипи пісенної культури свого краю, записуючи їх у нотні збірки. Одна з них - збірка «Галицько-руські мелодії». Саме Людкевич був одним із засновників на західних землях України музичної освіти: він став першим директором Вищого музичного Інституту у Львові, а згодом професором Львівської консерваторії, першим редактором мистецьких і музичних журналів, очолив фольклористичну діяльність та Спілку композиторів Західної України.
Визнання прийшло до Людкевича тільки в 60-ті роки. За кантати-симфонії на вірші Шевченка «Кавказ», «Заповіт», «Наймит» композитор був відзначений Державною премією імені Шевченка, званнями народного артиста УРСР. А ось його слова про музику: «Для нас, українців, для яких музика відігравала таку роль в історичному і етнічному розвитку та становила майже суть народного інтелекту, для нас занедбування цього золотого матеріалу було б тяжкою похибкою у проблемі нашого національного культурного розвитку».
У вересні ж 2009-го минуло 30 років від дня смерті Станіслава Людкевича. На життєвому шляху завдовжки в сторіччя митець зустрічався із різними владами, ідеологіями, стилями. Але завжди залишався вірним власним принципам. Про Людкевича як творця та особистість розповіла "Пошті" вдова композитора Зеновія Штундер:
- Я вступила до консерваторії на музикознавство в 1948 році. Станіслав Людкевич викладав у нашій групі народну музичну творчість, а згодом я навчалася в його класі зі спеціалізації, писала під його керівництвом дипломну роботу. Потім потрапила до аспірантури Київської консерваторії, кандидатську дисертацію завершувала під керівництвом Пилипа Козицького, а моїм опонентом на захисті був ще один відомий український композитор - Левко Ревуцький. Щаслива, що мала нагоду спілкуватися, чути таких славетних людей. Тоді ж, наприклад, у столичній консерваторії викладав і Борис Лятошинський. Після повернення до Львова в 1957-му стала асистентом професора Станіслава Людкевича. Він якраз придбав магнітофон і програвач, ми разом багато їздили по селах, записували фольклор. Я розшифровувала і вивчала записи. Через це навіть трохи відклала захист кандидатської.
- Кого ще пригадуєте із тогочасних своїх львівських професорів?
- Роман Сімович, відомий львівський композитор, викладав інструментування, Адам Солтис - аналіз музичних форм, Борис Теплицький - гармонію.
- Як складалися у ті часи стосунки між студентами та викладачами? Яким був Станіслав Людкевич як педагог?
- Він був дуже людяним, добрим до всіх. От Мирослав Скорик останнім часом не дуже позитивно висловлювався про Людкевича, з іронією - а я вважаю, це тільки очорнює пам'ять про композитора. Може, не варто нащадкам залишати такі спогади...
- Ви згодом і самі викладали в консерваторії. Хто був серед Ваших відомих вихованців?
- Пригадую Володимира Івасюка - був дуже скромним, тихим студентом.
- Сьогодні Ви є не тільки хранителькою Музично-меморіального музею Станіслава Людкевича, але й завершуєте четверту книгу про композитора...
- Так, власне пишу про останні 40 років творчості Людкевича, які припали на радянський період.
- Відомо, що то були не найсприятливіші для творчості роки...
- Так, до Людкевича тогочасна влада ставилася більш ніж стримано. Але якщо його колеги - Костянтин Данькевич, автор опери "Богдан Хмельницький", чи Борис Лятошинський - переживали це дуже болісно, то Станіслав Людкевич - спокійніше. Водночас, завжди непохитно відстоював свої позиції, був відвертим і критичним. Захищав Василя Барвінського на партійному "судилищі". Захищав музику Миколи Лисенка, коли видавали двотомник класика. Наприклад, у ті часи такий хор М.Лисенка, як "На прю" (на сл. М. Старицького) взагалі намагалися не виконувати, а С.Людкевич - продовжував. Також виступав за відзначення ювілею М.Вербицького. А коли у 1963 році йому (С. Людкевичу) не дали Шевченківської премії, написав гнівний і відвертий лист Олександрові Корнійчуку (до речі, наступного, 1964 року, композитор таки отримав цю державну нагороду за симфонію-кантату "Кавказ" і вокально-симфонічну кантату "Заповіт" на слова однойменних творів Тараса Шевченка - "Пошта").
- Якими були погляди Станіслава Людкевича на сучасну йому музику?
- Він не все сприймав. Пригадую, що не захоплювався Дмітрієм Шостаковічем, доволі критично оцінював його музику. Але не менш критично підходив, наприклад, і до творів Пауля Гіндеміта. На все мав свою думку, свій погляд. Із українських сучасників позитивно відгукувався про братів Майбородів, про Лятошинського, про Ревуцького, у якого часто гостював.
- А кого із сучасників-музикантів міг назвати колегами?
- Багато спілкувався із Миколою Колессою, котрий був чи не найкращим виконавцем-диригентом творів С.Людкевича. Зрештою, прабабця Людкевича і прадід Колесси походять з одного роду. Також впродовж усього життя підтримував дружні стосунки із Василем Барвінським.
- Цього - двічі ювілейного - року із концертних сцен уже прозвучало чимало творів С.Людкевича. Зокрема, навесні силами оперної студії Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка під батутою професора Івана Юзюка відновили оперу "Довбуш", яка навіть за життя композитора виконувалася лише фрагментарно. Як оцінюєте цю прем'єру?
- Не все мені у ній сподобалося. Передовсім тому, що в постановці випустили третю дію (у панськім домі), яка багато пояснює в становленні образу Довбуша. Коли запитала постановників чому, то сказали, що через брак костюмів. Також не зовсім погодилася із сценічним вирішенням образу Довбуша, та й опришків узагалі - вони надто мало відрізнялися від гуцулів. Тобто, на мою думку, тема боротьби залишилася так і не розкритою.
- Також нещодавно побачив світ компакт-диск, записаний Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії. Там уперше симфонічній поемі "Подвиг" С.Людкевича повернули її оригінальну назву - "Танець кістяків". Розкажіть, будь ласка, докладніше про створення цієї композиції...
- "Танець кістяків", "Танець смерті", "Dance Macabre" - то не були назви, прийняті в радянський час, тому й довелося перейменувати до "дати" симфонічну поему на "Подвиг". Зрештою, на мою думку, вона більше втілює ідею подвигу, ніж роздуми про життя і смерть, хоча саме таким бачив цей твір композитор.
Розмовляла Оксана Діміняца
Мову ориґіналу збережено
