Як ми зазвичай уявляємо Київську Русь? От вона на шкільній карті: від Фінської затоки й аж до Чорного моря - гігантська, величезна країна. Та Київ опанував її десь аж у часи князя Володимира, Ігоревого внука, тобто в ХІ столітті. А 100 років перед цим: Русь - це торговельна корпорація, що контролювала шляхи, водні артерії - річки. Київ замикав Дніпро, а Новгород - скандинавське узбережжя. Землі між ними могли й не належати київським князям. Бо в Середньовіччі взагалі дуже важко контролювати території. Це ми зараз уявляємо державу як площинну організацію, зі своїми кордонами... У Х столітті держава не контролює кордонів - їх немає просто.

Дискримінація україномовних громадян відбувається на всіх рівнях по владній вертикалі та в побуті. Описаний Шевченком механізм "удару в пузо", виявляється, дієвий і сьогодні. Українська влада за останні два роки неодноразово ухвалювала законодавчі ініціативи, спрямовані на витіснення української мови з різних сфер суспільного життя - їхніми ініціаторами були члени КПУ та Партії регіонів. Багато внутрішніх відомчих розпоряджень за духом нагадують мало не "валуєвський циркуляр", як-то скасування обов'язкового державного іспиту при вступі до аспірантури, "концепція літературної освіти" та форсована міністром освіти, науки молоді та спорту Дмитром Табачником "концепція мовної освіти"...

Музика взагалі народжується на якомусь душевному, глибинному рівні. Але чим більше я над цим працюю, тим більше розумію, що цю тему треба вивчати. Зізнаюся, що свої ранні твори я сьогодні сприймаю досить критично. Приміром, одним із проблемних моментів при написанні духовної музики для мене є питання використання текстів. Як відомо, церква не заохочує виконання твору «Іже херувими» у позацерковному контексті. І вітає його тільки під час літургії. У мене є твір «Іже херувими», який використовується в літургії сповідницькій. За формою, я вважаю, цей твір подібний до месси...

Всі судові інстанції проіґнорували посилання як на закони України, так і на Конвенцію "Про захист прав і основних свобод людини 1950 року"... Відмова ґрунтувалася на твердженні, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. Таке твердження є антиконституційним. У Конституції України немає згадки про мову міжнаціонального спілкування. Натомість стаття 10 дає такий перелік: державна мова, мови національних меншин, мови міжнародного спілкування. Крім того, подібні твердження є абсурдними: чи може існувати мова міжнаціонального спілкування між людиною і товаром (автомобілем)?

У парку Шевченка, що є в центрі Харкова, можна відшукати чимало пам'ятників: леґендарна скульптурна композиція із постатями Кобзаря та героїв його творів, поблизу котрого часто відбуваються мітинґи чи відзначають пам'ятні дати; камінь Незалежности, над яким повсякчас майорить прапор України... Це тільки частина переліку. Але є тут ще один особливий пам'ятник - розстріляним кобзарям. Він є на одній з невеликих алей, ніби відмежований від метушливого світу, але той, хто шукає, легко знайде його. Депутати не приносять сюди оберемки жовто-блакитних квітів...

Коли молоді художники з різними здібностями... усі кидаються в один бік, вони просто страчують свій талант, ідучи не тією дорогою. На конкурс у ПінчукАртЦентр подали більше 1000 заявок, це всі - концептуалісти, всі роблять contemporary art? То, можливо, це масовий психоз, нездорове явище. Я це вже бачив: раніше тему диктувала Комуністична партія, тепер диктують декілька кураторів, які беруть ідею у філософів і дають її як тему для художників. Художники втратили свою самостійну цінність, коли була і їхня ідея, і їхнє виконання, - це була особистість на рівні філософа або вченого. Вони стали сліпими виконавцями чиїхось ідей...

"Звісно, якщо він одержить премію - хоча поет одержав її минулого року, це буде відзнака української культури, але якої культури?! - запитує автор. - У порівнянні з фактом «нагородження/ не нагородження», куди більш показовим буде факт самого номінування Б. Олійника на дану премію. Це свідчить, що наші академічні структури досі несуть в собі потужний заряд радянської ідентичности, настільки вкоріненої в свідомість, що вже сприймається як питомо «своя».

Наступного дня о дев'ятій ранку я мав би з'явитися у них і дати пояснення, але вони попрохали мене написати пояснення вже. Подумати тільки - яка оперативність! Ну, що ж, я запросив їх до хати і написав пояснення, заперечивши будь-яку порнографію у моїх віршах. Ащо далі? А далі буде вирішувати прокуратура, що робити. Можливо, моє пояснення її не задовольнить, тоді вона звернеться до комісії з моралі, а та уже станцює під ту музику, яку їй замовлять. І головне ж - нічого особистого! Жодних політичних переслідувань, жодної цензури! Усе в межах закону.

У квазіукраїнізованих школах (навіть у столиці) більшість учителів демонстративно спілкується із дітьми російською мовою, і не лише на перервах, а й нерідко на уроках. Навіть історію України часом викладають російською. Не кажучи вже про вивчення англійської чи французької мови, коли навчання рухається у межах опозиції "російська-англійська" тощо. Отож такі уроки є додатковим засобом русифікації, бо навіть діти, котрі у сім'ї розмовляють українською, змушені свої думки спершу перекладати російською, потім уже англійською. І знов-таки, у дітей створюється враження неповноцінності української мови...

Дебютувала Оксана, ще навчаючись у Львівській політехніці, добіркою віршів у збірнику «Яблуневий цвіт» (1961). Невдовзі вона вирішила друкуватися під своїм дівочим прізвищем, видала першу збірку «Стебло» (1968р.), за певний час другу, а там підоспіли книжечки для дітей. І якщо спершу вона була наче в затінку Володимира Лучука, то з часом їхні літературні рейтинги вирівнялися, кожен ставав самодостатнім, вартим осібної слави, власного поетичного світу. Можна назвати десяток направду чарівних поетичних збірок  Оксани...